При наближенні фронту багато представників міліції із зброєю в руках стримували наступ військ противника.

2. Спроби відновлення української держави

У колах української політичної еміграції до початку Великої Вітчизняної війни переважала необгрунтована думка, що у воєнно-му зіткненні двох держав може з'явитися перспектива відновлення Української Народної Республіки або Української держави часів гетьмана П.Скоропадського.

Найбільш радикальна частина організованої еміграції — орга-нізація українських націоналістів (ОУН-Б) під керівництвом С.Бандери на початку 1941 p. встановила контакти з представниками військового керівництва нацистської Німеччини. У квітні було укладено обмежену угоду про співпрацю. Німці погодились підго-тувати близько 700 бойовиків, які були поділені на два батальйони: "Нахтігаль" і "Роланд" для використання їх на Східному фронті у диверсійно-розвідувальних цілях.

ОУН-М на чолі з А. Мельником напередодні війни створила товариство українських вояків, плануючи зайнятися організацією української армії, а також направила певну кількість перекладачів на службу у німецькі частини.

Проте німецьке політичне керівництво ніколи не розглядало ОУН як надійного союзника у поході на Схід і відводило їй роль допоміжної сили. Цілі нацистського керівництва перебували у пов-ному протиріччі з прагненнями українських націоналістів — скори-статися війною між Німеччиною і СРСР і домогтися створення незалежної Української держави.

30 червня 1941 p. німецькі війська захопили Львів. При під-тримці батальйону "Нахтігаль" похідна група ОУН С.Бандери зіб-рала представників українського національного осередку міста і проголосила їх Національним зібранням. Вони прийняли акт від-новлення Української держави, а також декрет, яким першого заступника С.Бандери Я.Стецька було призначено головою уряду.

2 липня інформація про події у Львові дійшла до Берліна, реакція якого була вкрай негативною, і вже наступного дня надій-шов наказ посадити під домашній арешт деяких українських діячів, зокрема С.Бандеру. 5 липня він був заарештований і депортований з Кракова у Берлін. Цього ж дня розпорядженням німецької окупа-ційної адміністрації уряд Я.Стецька було розпущено. 15 вересня 1941 p. німецькі репресивні органи провели масові арешти членів ОУН С.Бандери.

Помірковані політичні кола українства, зваживши реакцію нацистів на акт від 30 червня 1941 p., поставились до нього у більшості негативно.

Державний центр УHP, прихильники гетьмана П.Скоропадсь-кого, провід мельниківського ОУН не пішли на ризик конфлікту з нацистами, розраховуючи на можливість вирішення українського питання після переможного завершення війни між Німеччиною і СРСР.

Не визнавши акт проголошення Української держави у Львові, нацистське керівництво відверто продемонструвало своє негативне ставлення до ідеї української державності.

Після ліквідації Українського державного правління єдиним українським органом в Західній Україні стала рада сеньйорів, 30 липня 1941 p. переіменована на Українську національну раду на чолі з К.Левицьким та митрополитом А.Шептицьким. Склад ради був багатопартійним, здебільшого з поміркованих представників інтелігенції, священнослужителів. Рада не була потрібна окупацій-ній адміністрації і тому залишилась офіційно невизнаною.

Спроби митрополита А.Шептицького надсилати депеші, ме-морандуми до нацистського керівництва завершились примусовим підписанням документа про самоліквідацію Української національ-ної ради.

19 вересня 1941 p. німецькі війська захопили Київ.

У відповідь на дії нацистського уряду, окупаційної адміністра-ції щодо спроби відновлення української державності, особливо у зв'язку з розгортанням масових репресій проти цивільного населен-ня України, представниками націоналістичного руху були підгото-влені меморандуми від 14 січня 1942 р. на ім'я Гітлера* і від 10 січня 1942 р. на ім'я рейхскомісара України Коха, в яких вкотре пропонувалось співробітництво при умові визнання за українцями права на свою державність. Всі ці звернення залишились без відпо-віді, територія України перетворювалась у колонію з найжорстокі-шим окупаційним режимом.

3. Окупаційний режим та рух опору

Головне завдання німецької влади — це експлуатація ресурсів окупованих районів для потреб німецької промисловості і армії. Наказами та розпорядженнями стосовно повноважень репресивних органів на окупованих територіях їм надавалось право фізичного знищення терористів, опозиціонерів, елементів, ворожих Рейху, особливо комісарів та комуністів, партизанів, саботажників, євреїв, а також масштабні заходи проти цілих місцевостей. Будь-які дії проти вермахту мали жорстоко придушуватися через страти, тоді як дії військових проти цивільного населення не переслідувалися. Поліцейський і юридичний механізм репресій був продуманий і організований ще до нападу на Радянський Союз.

17 липня 1941 p. декретом Гітлера було створено міністерство Рейху для окупованих районів Сходу на чолі з А.Розенбергом. Окупована територія була поділена на рейхскомісаріати, генеральні округи та округи. Декрет поширював на окупованих територіях владу Герінга у економічних питаннях (грабунку), а також владу Гімлера у питаннях безпеки (репресій).

1 серпня 1941 p. з території західноукраїнських земель був створений дистрикт "Галичина" як частина Генерального губерна-торства Рейху на чолі з губернатором. Дистрикт поділявся на округи та повіти. Адміністрація на рівні дистрикту і округів була виключно німецькою. Відділення поліції (сіпо) і СД (гестапо) були незалеж-ними від цивільної адміністрації.

20 серпня 1941 p. декретом фюрера був утворений рейхскомі-саріат України. Територія рейхскомісаріату України 28—29 серпня 1941 р. була передана цивільній німецькій окупаційній адміністра-ції. Очолив рейхскомісаріат Е.Кох з штаб-квартирою у М.Рівне. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів: Волинь-Поділля, Житомир, Київ, Миколаїв, Дніпропетровськ і Крим, які в свою чергу поділялись на округи і райони, Начальник поліції і СД України підпорядковувався безпосередньо Гімлеру. Поліція громад-ського порядку складалась частково з місцевого населення і носила назву "допоміжна українська поліція на службі німецького вермах-ту". У рейхскомісаріаті дислокувався штаб і частини командуючого німецькими окупаційними військами на Україні.

Інші північно-східні території України (Чернігівська, Сумсь-ка, Харківська, Сталінська, Луганська області) передавались в уп-равління військовій адміністрації, яка створювала оперативні тило-ві райони з відповідними комендатурами. При командуючих група-ми