Вводилася обов'язкова примусова (рабська) праця як для до-рослого населення, так і підлітків. За незначні порушення трудової дисципліни встановлювалися такі покарання, як штрафи, ув'язнен-ня у концтабори. Відмова від трудової повинності розглядалася окупаційною владою як злочинний саботаж і часто каралася розст-рілом.

Пограбування, терор, насилля, пряме знищення населення України призвели до страшенних наслідків, зафіксованих у матеріа-лах Нюрнберзького процесу над головними німецькими воєнними злочинцями. За роки тимчасової німецької окупації території Укра-їни загарбники закатували близько 6 млн. чоловік мирного населен-ня та військовополонених, депортували до Німеччини на примусову працю 2,5 млн. чоловік, спалили сотні міст, тисячі сіл, пограбували та знищили майже все господарство України.

Рух опору на захопленій вермахтом території України розпо-чався з перших днів становлення окупаційного режиму.

Восени 1941 р. на окупованій території з розрізненої боротьби з загарбниками оточених підрозділів Червоної армії, наспіх сфор-мованих партизанських загонів, організацій радянського підпілля та інших патріотичних формувань почав поступово оформлятися антинацистський фронт боротьби.

Першими на шлях збройної боротьби із загарбниками на окупованій території України стали бійці і командири Червоної армії, партизани і підпільники радянського руху опору. Організа-ційні основи радянського руху опору були закладені вже в перших державно-партійних документах вищого керівництва СРСР початку війни. 7 липня 1941 p. опубліковано звернення Президії Верховної Ради, Раднаркому та ЦК КП(б)У "До українського народу", в якому сформульовані основні завдання трудящих республіки по організації всенародної боротьби з агресором, у тому числі і на тимчасово окупованій території.

Радянські партизани і підпільники, використовуючи тактику активних бойових дій, рейкової війни, диверсій, саботажу, зробили вагомий внесок у розгром загарбників, ліквідацію окупаційної ад-міністрації та її прибічників, у визволенні разом з частинами Чер-воної армії значної кількості міст і сіл України. За деякими даними, у період 1941—1944 pp. на території України діяло понад 3 тис. партійне- радянських підпільних груп та організацій чисельністю майже 100 тис. чоловік. У радянському партизанському русі Украї-ни діяло 46 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів та диверсійно-розвідувальних груп, в яких нараховувалось майже 500 тис. бійців і командирів.

Після невдалої спроби відновити Українську державу в черв-ні—серпні 1941 p. провід ОУН-Б у вересні 1941 p. прийняв рішення: перебудувати свою організацію, перевести основну частину кадрів на нелегальне становище і нелегальні форми роботи; у відкритий конфлікт з окупаційною владою не вступати; готувати кадри для майбутньої боротьби. І тільки з весни 1942 р. у інформаціях окупа-ційних властей починають висвітлюватись події, пов'язані з активі-зацією діяльності українського націоналістичного руху опору, осно-вними течіями якого стали Українська повстанська армія ("Полісь-ка Січ"), бандерівські організації, радикальні елементи мельниківської ОУН.

На рубежі 1943—1944 pp. з наближенням лінії фронту до теренів Західної України відбулися суттєві зміни акцентів у зброй-ній боротьбі ОУН-УПА. Вона спрямовувалась головним чином проти радянського руху опору, а згодом ОУН- УПА розгорнула активну партизансько-підпільну війну у тилу радянських військ проти відновлюваних партійних і радянських органів.

4. Відновлення радянської влади в Україні

Визволення України від нацистських загарбників та її сателітів розпочалось після перемоги у Сталінградській битві наприкінці 1942 p. Битва за визволення України, що тривала довгих двадцять два місяці, складалася з ряду великих військових операцій. На останній її стадії 28 жовтня 1944 p. було завершено визволення Закарпатської України. Вперше за свою багатовікову історію насе-лення Закарпаття отримало змогу об'єднатися з усім українським народом в єдину державу.

Відновлення місцевих органів державної влади — Рад депута-тів трудящих Української РСР відбувалось у надзвичайно важких умовах. Значна кількість депутатів місцевих Ряд, службовців держа-вного апарату перебували в лавах Червоної армії, багато їх загинуло на фронтах та окупованій території. В цілому склад депутатів міс-цевих Рад скоротився в східних областях на 60, а у західних — на 80%. Умови воєнного часу недозволяли проводити нові вибори або довибори депутатів місцевих Рад. Тому на підставі указів Президії Верховної Ради УРСР про відкладення виборів до Ради депутатів трудящих повноваження депутатів, обраних у 1939—1940 pp., було продовжено до кінця війни.

Наприкінці літа 1944 p. Червона армія взяла під свій контроль значну частину території Західної України. Опір окремих підрозді-лів УПА закінчився їх розпорошенням та зміною загальної військо-вої тактики боротьби, переходом на диверсійно-терористичну боро-тьбу невеликих підрозділів, глибоку конспірацію. Більшість керів-ництва УГВР до жовтня 1944 p. загинули в боях або перебували за межами України. Контакти з представниками західних країн були встановлені лише на початку 1945 p.

Обставини не дали змоги УГВР створити місцевий апарат. На місцях продовжував діяти підпільний апарат ОУН-УПА, який в результаті дій радянського державного апарату, військ НКВС, НКВД наприкінці війни зазнав великих людських втрат. Створення УГВР та спроби розбудови його центральних і місцевих органів як органів державної влади в результаті дій радянського державно-пра-вового механізму так і не набули державотворчих форм.

Наприкінці війни серед української політичної еміграції скла-лися дві основні течії: перша, яку представляла ОУН-Б, домагалася визнання німецьким урядом незалежної Української держави, інші політичні угруповання були готові до співробітництва з Німеччи-ною проти більшовизму, навіть якщо Німеччина ще не була готова визнати незалежність України.

У лютому 1945 p. німецьке командування в пошуках нових союзників, а особливо додаткових людських ресурсів на фронті, взяло курс на утворення на основі Українського національного комітету (Краківського) так званого загальноукраїнського політич-ного центру. 12 березня 1945 p. було створено Український націо-нальний комітет, до якого увійшли особи, котрі входили до німець-кої цивільної окупаційної адміністрації на окупованій території України.