Реферат на тему:
Другий зимовий похід армії Української Народної Республіки
Другий Зимовий похід, який став останньою відчайдушною і героїчною спробою армії Української Народної Республіки (УНР) у листопаді 1921 р. збройним шляхом відновити українську державність, залишається малодослідженою та суперечливою проблемою в українській історіографії.
Суперечливість оцінок Другого Зимового походу в історіографії та джерелах спонукала автора до їх критичного аналізу в даній статті. Він вимагає від нас насамперед уважного погляду на ситуацію, у якій опинились уряд і армія УНР після переходу в листопаді 1920 р. на територію Польщі. С. Петлюра оцінював цю ситуацію "не як ліквідацію нашої державности, не ліквідацію наших державних зусиль, а як ліквідацію однієї з мілітарних спроб боротьби з окупантською владою України".
Політичне і військове керівництво УНР вживало всіх заходів, щоб відступ з рідних теренів не призвів до поширення анархії і розбрату в лавах армії. Вже 23 листопада 1920 р. С. Петлюра наказом Головного Отамана Військ УНР заборонив розпускати будь-які військові відділи, які мали бути зосереджені "на загальних умовах інтернування в цілях організації і підготовчої праці для повернення на Україну".
Він залишався глибоко переконаним, що перемога здобувається та забезпечується лише військовою силою і надавав цьому чинникові першорядного значення в справі осягнення української незалежності. В статті "Чергові проблеми військового будівництва в українській літературі" С. Петлюра писав: "Нація повинна зрозуміти вагу ідеї оборони Батьківщини, бо від того чи іншого усвідомлення її залежить життя або смерть державного існування нації, її воля і розвиток, чи занепад і державна загибель. Геній нації зуміє подолати і технічні перешкоди для оборони держави і всякі інші труднощі, коли ідея оборони її, як вільна повинність і природна потреба, увійшла в свідомість народної маси, стала органічним елементом національної думи".
У листі до заступника голови дипломатичної місії у Варшаві Л. Михайлова 3 грудня 1920 р. С. Петлюра і А. Лівицький звертали увагу, щоб місія домагалась від польського уряду збереження української армії, яка, не втративши своєї єдності і боєздатності, перейшла кордон у доброму моральному стані. Вони підкреслювали, що "уряд УНР має право вимагати від уряду Польської Річі Посполитої за союзну поміч, виявлену Польщі в скрутний мент боротьби проти спільного ворога, певних компенсацій як матеріальних, так і моральних за недодержання тих умов, які були в свій час заключені поміж двома союзними Урядами. Уряд УНР, його апарати і військо, хоч і в змінених обставинах, не підлягають і не можуть підлягати ліквідації, бо в противному разі допущена була би явна несправедливість і насильство над правно-державною організацією Українського народу, який в невимовно тяжких услів'ях дав послугу як Річі Посполитій, так і цілому европейському світові своєю неустанною боротьбою проти соціально-економічної анархії та безладдя правового, що нав'язують цілому світові большевики".
Для підтримання боєздатності армії С. Петлюра висунув цілу низку пропозицій, а саме: українське військо не повинно змішуватись з інтернованими російськими частинами; окремі тактичні одиниці (дивізії, бригади, курені, батареї) мають зберегти свою організацію і штаби, а муштрові старшини повинні залишитися на своїх посадах; українське вояцтво має бути забезпечене медичним обслуговуванням та нормальним харчуванням; старшинський склад армії користується правом вільного пересування у межах Польщі та вільного виїзду за кордон за дипломатичними паспортами; можливість внутрішньої урядової праці для підготовки до повернення на Україну.6 Інструкцією Міністерства військових справ Польщі від 2 грудня 1920 р. було внормоване правне становище армії УНР. У ній армія УНР трактувалася як дружня та союзна. Інструкція зобов'язувала польську адміністрацію забезпечити відповідні умови перебування інтернованих у таборах: організувати харчування та медичне обслуговування, підготувати необхідну кількість бараків.7 Вже невдовзі заходами С. Петлюри та голови Української Військово-Ліквідаційної комісії генерал-поручника В. Зелінського у порозумінні з польськими урядовими колами армія УНР була переміщена до шести таборів: Олександрова Куявського - (4-та Київська і 6-та Січова стрілецькі дивізії), Вадовиць - (Окрема кінна дивізія і 1-ша Запорізька стрілецька), Петракова - (Штаб Дієвої Армії і Кулеметна дивізія), Щипйорна - (2-га Волинська і 3-я Залізна дивізії), Ланьцута - (Окремий корпус кордонної охорони і 5-та Херсонська стрілецьа дивізія), Ченстохова - (урядовий і армійський запас). Крім цього, у м. Ченстохові на цивільному становищі були розміщені урядовці і старшини Військового міністерства і Генерального штабу Армії УНР. Уряд УНР та Головний Отаман зі своєю військовою та цивільною канцелярією розмістились у Тарнові в готелі "Брістоль". Пізніше для розміщення інтернованих було відведено ще два табори - в Стшалкові і в Ченстохові. У Вадовицькому таборі продовжила свою працю Спільна Юнацька школа, готуючи кадри українських старшин. Всього в таборах на 20 січня 1921 р. нараховувалося 17464 старшин і козаків Української Армії.8 Згодом чисельність інтернованих в польських таборах зростала, і на кінець 1921 р. сягала близько 30 тисяч чоловік. Всього ж українська політична еміграція в той час нараховувала понад 100 тисяч чоловік. Розуміючи значення згуртованої і боєздатної армії для відновлення української державності, Петлюра наполягав : "Я хотів би, аби Правительство зробило все, що воно тільки може зробити, пам'ятаючи, що це справа першорядної ваги, і що нашим моральним і державним обовязком є дати війську останню копійку державних ресурсів... Програму заходів уряду щодо війська прошу невідкладно мені представити і утворити поміж собою спеціальний апарат для неуклінного і постійного контролю над цією справою".9 При цьому він застерігав, щоб при