Головна Волинська група під командуванням Ю.Тютюнника перейшовши кордон в ніч на 4 листопада 1921 р., 7 листопада здобула Коростень. Однак втримати місто не вдалося. Під натиском переважаючих сил ворога група відступила на північ від Коростеня на Дідковичі з подальшим маневром на південь в район Радомишля, а потім на північний схід на Київщину. Набагато сильніший ворог скрізь чекав на них - на всіх маршрутах і у всіх важливих пунктах. Як свідчать учасники рейду, "не було дня, майже не було години, щоб не було бою. Якщо не більші маневрові бої з частинами Червоної армії, то дрібні сутички з окремими відділами чону, чека, міліції".34 Більшовицьке командування кинуло проти Волинської групи двотисячну дивізію Котовського. Втративши надію з'єднатися з Подільською групою Палія і не відшукавши загону Нельговського, Ю. Тютюнник, виключаючи можливість дальшого руху вглиб України, вирішив повернути назад до кордону. Було неможливо відірватися від кінноти ворога, а до того ж в кожному селі були червоні відділи і треба було пробивати собі шлях з боями. Як згадує Р. Сушко: "План, рішучість, хоробрість, консеквентність - все було, але був масово міцніший ворог, а що найголовніше - він уже чекав на нас".35 Постійний ворожий натиск, безперестанні бої без сну і відпочинку, голод, сильні морози, бездоріжжя, надлюдська перевтома до решти виснажували напівроздягнуте, майже беззбройне українське вояцтво. Лише фанатична віра в боротьбі за волю допомагала переносити ці нелюдські умови. 17 листопада під селом Малі Міньки в районі містечка Базар група опинилася в оточенні. В запеклім бою, що став останнім боєм Повстанської армії, понад 400 вояків загинуло, понад 500 потрапили в полон, 359 із яких більшовики розстріляли. Лише штабній групі з частиною поранених, загальною кількістю до 100 осіб вдалося відірватися від переслідування і 20 листопада перейти кордон. Відтак похід закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів. Намір підняти загальноукраїнське збройне повстання на повалення окупаційного режиму в Україні закінчився невдачею. Перша спроба проаналізувати причини невдачі рейду була зроблена в донесенні ППШ від 20 грудня 1921 р. У ньому відзначалось, що поразка сталася через слабку підготовку до походу, погане його матеріальне забезпечення, наявність у його підрозділах більшовицьких агентів, відсутність організованої систематичної розвідки та належного керування бойовими діями.36  В офіційних документах та спогадах учасників походу окрім цих причин відзначається зволікання з початком походу, наявність в Україні значних більшовицьких сил, які репресивними ліквідаційними заходами підірвали сили повстанського руху, а також непослідовність і роздвоєність політики Польщі щодо походу, на допомогу і підтримку якої змушений був орієнтуватись уряд УНР, але не отримав ні відповідної кількості зброї, ні військового спорядження. Важливою причиною поразки походу, на нашу думку, стала повна поінформованість радянської сторони через агентів, що перебували в ППШ, а також у близькому оточенні не тільки Ю. Тютюнника, а й самого С. Петлюри, про приготування і всі плани походу, структуру військ, матеріальні і людські ресурси тощо. Тепер з документів Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУЧК), що зберігаються в Державному архіві СБУ, документів фондів ЦДАВОВУ та інших джерел відомо про залежність і контрольованість ППШ агентурою радянських спецслужб, дезінформування штабу для прийняття хибних рішень і підведення сил повстанців під удари противника. Документи засвідчують: починаючи з підготовки і до свого трагічного завершення Другий Зимовий похід постійно перебував під контролем і руйнівним впливом органів ВУЧК. Більшовики могли не допустити рейду, уникнути неминучого кровопролиття та людських жертв або ж сконцентрувати достатню для відсічі кількість військ на ділянках переходу кордону, що об'єктивно означало приреченість спроб прориву на територію УРСР, як це вони зробили з Бессарабською групою ген. А. Гулого-Гуленка. Проте, вони обрали тактику заманювання похідних груп в пастку та нанесення нищівного удару, чим і досягли своєї мети, хоч бої були жорстокими й з немалими жертвами з обох сторін. Безпосередні учасники рейду вказують ще на одну причину - надмірну амбітність, честолюбство і самовпевненість Ю. Тютюнника, які спричинили серйозні тактичні помилки. Так О. Шпілінський писав: "Генерал Тютюнник переоцінив інформаційні вісті з України й не зважив, що безоглядний масовий червоний терор, який лютував цілий рік, мусив, зрештою, ослабити активність місцевого населення і що успіх загального повстання мусів обумовлятися не