Незабаром у Варшаві головою дипломатичної місії УНР і міністром закордонних справ Польщі було підписано відповідний договір. Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) поль-ський уряд визнав право УНР на незалежне існування, а Директо-рію та Головного отамана С.Петлюру за найвищу владу УНР; 2) кордони між УНР та Польщею встановлювались вздовж р. Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою Австро-Угорщиною та Росією; 3) польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР, те ж саме зобов'язувалася УНР та ін.

Отже, Польща визнала за Україною право на незалежність, але за це одержала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Під-ляшшя, Полісся. Згідно з воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядко-ване Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці підпорядковува-лись польському управлінню. Український уряд зобов'язувався по-стачати польському війську харчування, коней, волів тощо.

Варшавський договір викликав велике незадоволення, особли-во в Галичині. Він перекреслював усю боротьбу Галичини за неза-лежність і передавав її під владу Польщі.

Уряд Директорії був приголомшений цим договором, хоча С.Петлюра був обізнаний з його умовами.

5. Ризький договір

З липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники двох держав зустрінулись у Ризі. 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому були визначені кордони між Україною і Польщею: по р. Збруч, далі Волинню через Остріг до впаду Горині в Прип'ять. На три тижні було встановлено пере-мир'я.

Радянський уряд використав перемир'я для підготовки насту-пу по всьому фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв відступити за Збруч.

16 листопада 1920 р. в Криму було розбито армію Врангеля.

18 березня 1921 р. у Ризі підписали мирний договір Польща та радянська Росія. Польща визнавала Українську Радянську Соціалі-стичну Республіку. Правобережну Україну було поділено: Холмщи-на, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталися Поль-щі, Східна Волинь — радянській Україні.

Ризьким договором заборонялося перебувати на території По-льщі антибільшовицьким організаціям, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально.

Долю Галичини було вирішено лише у 1923 р. Конференція послів у Парижі ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

Висновки

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

Протистояння соціальних, національних та політичних про-шарків, груп та партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до кризи.

Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася перш за все забезпеченням згоди а Україні. Зрозу-міло, сподіватися про ідеальну, загальну згоду в умовах громадян-ської війни та іноземної інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного відродження України для досягнення зго-ди слід було б прикладати більше зусиль, перш за все у сфері соціально-економічної політики. Деяким лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій. Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні інтересам народу України.

Наведені внутрішні та зовнішні чинники й визначили характер кожного етапу в боротьбі за державне відродження України в 1917—1920 pp., стали підставою для дослідження у даному розділі пропонованої етапізації.

Зазначені прорахунки національних демократів, а також допо-мога російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили прихід до влади у північно-східній частині України в грудні 1917р. більшовицького уряду і в підсумку — утворення УСРР та встановлення радянської влади на більшій частині України.

Список використаної літератури

Винниченко В. Відродження нації. — Ч. 1. — С. 222, 223

Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації. К., 1997. — С. 4.

Грушевський М. На порозі нової України. К., 1994. — С. 84.

ГунчакТ. Українська Народна Республіка і національні меншини // Сло-во і час. — 1990. — № 10. — С. 62.

Гончаренко В. Д., Рогожин А. Й. Центральна Рада і її правові акти // Вісник Академії правових наук. — X., 1993. — № 1. — С 42—50.

Дорошенко Д. Історія України. 1917, 1920. Ч. 1. Мюнхен, 1966. — С. 270-271.

Історія держави і права України. Частина 2: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 ч. / За ред. акад. Академії правових наук України А. Й. Рогожина. — К., 1996. — 448 с.

Кульчицький С.В. Центральна Рада. Утворення УНР // УЇЖ. — 1992. — № 6. — С. 82.

Мироненко О.М. Світоч української державності. К, 1995. — С. 177—181.

Права національних меншинств і граждан УНР. - К., 1918. — С. 5, 7.

Романчук О. К. Ультиматум. К., 1990. — С. 17—19.

Слюсаренко А. Г., Томенко М.В. Історія української конституції. К., 1993. — С. 79—85.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. Ч. II. Прага. 1999. — С. 132.