Перетворенню вільних общинників у феодально за-лежних сприяло і розорення селян у результаті стихій, неврожаю, що й змушувало їх іти до феодалів за допомогою. Посилення позаекономічного примусу та-кож тягло за собою необхідність для селян іти під за-ступництво найбільш могутніх феодалів, які перетворю-вали їх у феодально залежних, примушуючи працювати на себе. Встановлення феодальної залежності — до-вготривалий процес.

Смерди.

У джерелах часів Давньоруської держави часто вживається термін «смерд». За своїм місцем у суспіль-стві вони займали проміжну позицію між вільними кня-зівськими міністеріалами і «людьми» селянської общи-ни Особисто смерд був вільним. Він мав право переходити до сильного пат-рона. Разом з сім'єю він господарював у своєму «селі». Князь давав йому землю за умови виконання усякого роду служби на нього. За право воло-діння самостійним господарством смерд сплачував князеві данину.

Смерд, який завоював довір'я князя, міг стати отроком, дитячим, старостою. Деякі смерди могли піднятися по соціальній градації досить високо. Але смерд-боржник міг бути перетвореним у феодально залежного закупа. Розвиток феодалізму вів до зменшення ролі смердів у Київській Русі.

Закупи.

Для позначення феодально залежного селян-ства у Київській Русі використовувався термін «закуп». Закуп — це людина, яка попала в боргову кабалу і зобов'язана своєю працею у господарстві ха-зяїна повернути одержану у нього «купу».

Закуп повинен виконувати сільські роботи, працю-вати «на полі». Він мав доглядати хазяйську худобу: випасати її на по-лі, заганяти у двір, запирати у хліві. Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сільськогосподарським знаряддям і робочою худобою. У закупа могло бути і своє господарство, власний кінь. Прагнучи закріпити за собою закупів, землевласники вимагали від них «купу» у збільшеному розмірі, нама-гаючись присвоїти значну кількість продуктів їхньої праці.

Закуп був суттєво обмеженим у своїх правах. За втечу від «хазяїна» він перетворювався у повного («обільного») холопа. За крадіжку, здійснену закупом, відповідав його «хазяїн» проте закуп у цьому випадку, як і у випадку втечі, ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати закупа тілесному покаранню «за діло», але не міг «бити» закупа «без провини» з його боку. Зростання закупництва бу-ло пов'язане з розвитком приватного землеволодіння'.

Ізгої.

Ізгой — це людина, «зжита», вибита зі звич-ної колії, позбавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні. Різниця у стано-вищі ізгоїв залежала від того, з якого середовища лю-ди потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед дру-гих могли бути як жителі міст, так і селяни. Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю. Останні, як правило, не поривали зв'язків з хазяїном і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки, коли хо-лоп, який звільнився, ішов від свого хазяїна. Такі ізгої (вільновідпущеники) звичайно потрапляти у залежність від церкви. Поряд з ізгоями вільновідпущениками у Київській Русі зустрічались ізгої — івихідці з в'льних верств давньоруського суспільства Ізгой залишав-ся вільним, доки сам не ставав закупом або холопом.

Челядь і холопи.

У Київській Русі до складу невіль-ного населення входили й .раби. Одне із джерел рабст-ва — полон. У Х—XII ст. для позначення рабів-полонених вживається термін «челядь». На відміну від челяді раби-холопи — це члени племені, продукт тих соціаль-них процесів, які проходили у середині Київської Русі. У холопа автоматично перетворювався також за-куп, який тікав або провинився. За борги у рабство мо-гли продавати боржника, який збанкрутився .

За Руською Правдою, челядин — це раб, який зна-ходиться під владою свого хазяїна. Холоп в окремих випадках був наді-лений деякими правами. Так, будучи боярським тіуном, він міг виступати в суді як «видок». Холоп, який вдарив «віль-ного мужа», зазнавав кари. За холопа, котрий здійснив крадіжку, відповідальний ха-зяїн, тоді як вільні люди, що «крали», сплачували пропажу. За убивство холопа його хазяїв сплачувалася не «віра», а тільки «урок».

Міське населення. Соціальний склад міського насе-лення Київської Русі був вельми разноманітним, що є характерною рисою суспільства середніх віків. Міське населення поділялося на дві основні групи: міські низи і міську аристократію. До останньої належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Руська Правда з пова гою називала «градинів», «купчин», лихварів. Купці, що займалися зовнішньою торгівлею, іменувалися «гості». Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найбільш чис-ленну категорію міського населення. Основна маса горо-дян була особисто вільною Частина ремісників залежала від своїх хазяїв - бояр, купців. Особисто вільні ре-місники і дріб-ні торговці у містах оподатковувалися або відробляли, беручи участь у будівництві та ремонті міських укріп-лень, наглядали за їхнім станом Руська Правда визначала плату пред-ставникам державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, з коштів міського населення. На кошти того ж міського населення будувалися церкви, утримувалася церковна парафія.

Вільне ремісниче населення не було однорідним за своїм складом. Із загальної маси ремісників виділялися більш заможні майстри, в яких були залежні від них підмайстри або учні.

3. Політичний устрій

До приходу варягів основною політичною одиницею східних слов'ян виступало плем'я. Важливі питання вирішувалися шляхом згоди між старійшинами, які збирали-ся на племінні ради й були панівними постатями політичного життя, починаючи з найнижчого рівня — общини (миру, задруги) й аж до найвищого рівня союзу племен, такого, як, скажімо, існував у полян, сіверян і древлян. Центрами політичної влади були численні обнесені частоколом племінні поселення, що виникали на очищених від лісу узвишшях, довкола яких селилися члени племені. Найбільшими «володарями» їхніх торго-вельних підприємств були члени династії Рюриковичів, і саме