У промисловості, сфері обігу сформувався уклад індустріального господарства. Після Визвольної війни українського народу в середині XVII ст. Лівобережна Україна, за якою закріпилася назва Гетьманщина, і Слобідська Україна залишилися в складі Московської (з початку XVIII ст. Російської) держави. Гетьманщина, що займала територію сучасних Чернігівської, 370 Полтавської, західних районів Сумської, лівобережної частини Черкаської та Київської областей, в адміністративнотериторіальному устрої поділялася на полки (Стародубський, Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський, Миргородський). Полки, в свою чергу, поділялися на сотні.

Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, східну частину Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також деякі райони Воронезької, Курської та Бєлгородської областей Росії і поділялася на 5 козацьких полків (Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський). На кінець XVIII ст. було остаточно скасовано автономію Української гетьманської держави в складі Російської імперії і в 1783 p. запроваджено поділ на намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. Було ліквідовано козацьке самоврядування у Слобідській Україні, утворено в 1765 p. Слобідське-Українську губернію, з 1780 p. — Харківське намісництво. На землях Запорозької Січі виникла Новоросійська губернія (1764 p.). У 1775 p. Запорозьку Січ остаточно було зруйновано.

Внаслідок російсько-турецьких війн (1768—1774 pp., 1789—1791 pp.) Південне Причорномор'я і Крим були приєднані до Російської держави. На українських землях запанували загальноросійські порядки. Згідно з другим (1793 p.) і третім (1795 p.) поділами Речі Посполитої до Російської держави відійшли Правобережна Україна і Волинь. XVI—XVIII ст. були періодом активних міграційних процесів та освоєння нових земель. Основний рух спрямовувався з Правобережної та Західної України на Лівобережну і Слобідську. Особливо масового характеру він набув у 70—90-х роках XVIII ст. після війни між Росією і Туреччиною, а також у 60 — на початку 70-х років XVIII ст. На територію Лівобережної і Слобідської України спрямовувався потік утікачів із Росії. Переселялись також білоруси, молдавани, болгари, серби, грузини, німці. У Києві, Ніжині, Переяславі існували колонії вірменів і греків. Спостерігалися й зворотні процеси. Населення Лівобережної України переселялося на правий берег Дніпра. Освоювалися землі басейнів річок Оскол, Красна, Деркул, Коломак, Мож і Донець. Простори від р. Синюхи до Дніпра і далі до берегів Чорного і Азовського морів заселялися і освоювалися повільно. Цей процес активізувався в 40—50-х роках XVIII ст. з поверненням запорожців і політикою російського уряду. Міграція і заснування нових населених пунктів мали стихійний (народний) та спеціально організований характер, що визначався царським урядом і місцевою владою, Отже, на кінець XVIII ст. в основному завершилося формування національної території України. Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII —XVIII ст. визначальними були зростання й зміцнення земельної власності православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їхня боротьба за права і привілеї російського дворянства на землю і працю селянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і шляхта намагалися забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу на нагромадженні земельних володінь і організації господарства.

Економічною основою її панівного становища в суспільстві була земельна власність. Шляхта мала ті самі економічні й політичні права, що й старшина. Вона поступово розчинилася в її середовищі, займаючи посади в гетьманській адміністрації.

Деякі старшини отримали шляхетські привілеї. Істотної відмінності у розвитку старшинської і шляхетської землевласності не існувало. Загальна чисельність старшинських дворів у 20-х роках XVIII ст. становила майже 0,5 % загальної кількості дворів населення Гетьманщини, а в кінці XVIII ст. — до 1 %. У середині XVIII ст. старшина Гетьманщини становила майже 21 тис. осіб. Гетьманський уряд свою політику спрямовував на зміцнення старшинського землеволодіння, в якому вбачав опору автономії України.

Царський уряд підтримував панівне становище козацької старшини, сприяв зростанню її земельних володінь і привілеїв, але одночасно обмежував практику роздавання маєтностей гетьманами, запроваджував порядок наділення і затвердження придбаних земель лише за царськими указами та одноосібне. Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорозького, вважався гетьман, який надавав і забирав, затверджував і скасовував надання полковників і сотників, давав дозвіл на будівництво різних підприємств, пільги на користування ними, дозволяв засновувати слободи і поселяти переселенців. Старшинські права на землю підтверджувалися чи змінювалися на Генеральній військовій раді при обранні кожного нового гетьмана, а потім розсилалися установам у вигляді статей, що регламентували аграрні відносини. Верховним власником і розпорядником усієї землі був царський уряд, який втручався в аграрні відносини в Україні. За "Коломацькими статтями" (1687 р.) гетьмана І. Мазепи, цар мав право затверджувати гетьманські універсали на землі, гетьман не міг розпоряджатися маєтками, визначеними царськими грамотами. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови Малоросійського приказу (1662— 1722рр.), Сенату, Малоросійської першої (1722—1727 pp.) і другої (1764—1786 pp.) колегій набули першорядного значення. Затверджені або надані ними землі не могла відібрати місцева адміністрація. Старшинське володіння землею існувало у двох формах: приватноспадковій та тимчасово-умовній. Спадкове ("зупольне", "вічне", "спокійне") володіння не залежало від службового становища, воно було об'єктом купівлі-продажу, обміну, дарування, застави при торгових операціях, що фіксувалися у відповідних актах. \ Тимчасово-умовне володіння формувалося з царських 373 та гетьманських надань на "ринг", "до ласки військової", "на підпертя дому". Строк, на який воно давалося,