Рангові володіння формально вважалися власністю Війська Запорозького і перебували у володінні Генеральної військової канцелярії. Джерелами зростання старшинського землеволодіння були: займанщина вільних земель; придбання, часто примусове, або загарбання козацьких і селянських земель; гетьманські надання і пожалування царського уряду "за службу великому государю" з фонду вільних військових маєтностей. Про зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVII — на початку XVIII ст. свідчать дані "Генерального слідства про маєтності", проведеного в 1729— 1730 pp. з метою впорядкування земельних відносин. Лише у Чернігівському, Стародубському, Ніжинському, Переяславському, Лубенському полках до 1708 p. у власність старшини перейшло 518 населених пунктів. У 30-х роках XVIII ст. понад 35 % оброблюваних земель Гетьманщини були приватною власністю старшини. Земельна власність зростала за рахунок надань гетьманів і полковників. Гетьман Мазепа (1687—1709 pp.) видав понад 1000 земельних універсалів, гетьман Скоропадський (1708—1722 pp.) роздав 22 села з 370 селянськими подвір'ями, гетьман Д. Апостол (1727—1734 pp.) — 10 сіл з 151 подвір'ям. За матеріалами ревізії 1741 p. тільки за період 1728—1741 pp. роздано царем» Сенатом, Малоросійською колегією, гетьманами 13 544 двори посполитих у вічну і спадкову власність. Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок козацьких і селянських земель. Продаж землі мав примусовий характер. Землі відбиралися за несплату боргів. Збільшення примусів змушувало селян залишати землі. У другій чверті XVIII ст. царський уряд спробував узаконити кількість подвір'їв за рангами. Указом від 1 люто374 го 1732 p. було приписано до рангів генерального обозного 400 подвір'їв, генеральних суддів — по 300, підскарбіїв — 300, осавула, бунчужного і хорунжого — по 200, генерального писаря — 140, судового писаря — ЗО, канцелярії війська і судової — 100, полковника — 150—300, сотенна старшина отримувала від 5 до 30 подвір'їв. Старшина намагалася перетворити рангові маєтності на спадкові. Одним із шляхів досягнення цього було збереження полкових і сотенних посад у сім'ях. Так, Апостоли були миргородськими полковниками, Лизогуби — чернігівськими, Горленки — прилуцькими. Забіли — сотниками Борзнянської сотні Ніжинського полку. Великими землевласниками стали родини Кочубеїв, Золотаренків, Радичів, Миклашевських, Свічок, Гамаліїв, Маркевичів і багато інших. За гетьмана Д. Апостола основний земельний фонд було роздано. Відмінність між спадковим і тимчасово умовним володінням практично зникла. У Слобідській Україні наприкінці XVIII ст. половиною земельного фонду володіли 250 родин Слобідської української старшини: Кондратьєви, Квітки, Донець-Захаржевські, Шидловські, Перехрести та ін. Багато маєтків мала харківська поміщиця велика княгиня Єлизавета Петрівна, пізніше російська імператриця. Власниками великих латифундій були гетьмани. Про розміри їх володінь свідчить "Табель", складений в 1764 p. після скасування гетьманату в Україні. І. Мазепа мав подвір'їв посполитих 1965, І. Скоропадський — 19 882, Д. Апостол — 9103, К. Розумовський — 9628, полковник, наказний гетьман П. Полуботок — 3200. У російських губерніях І. Мазепа мав 20 тис. кріпосних селян, К. Розумовський — понад 45 тис. Петро І наділяв маєтками сербських, чорногорських, волоських дворян, які під час Прутського походу 1711 p. перейшли на бік Росії (Д. Кантемір та ін.). Великими землевласниками в Гадяцькому полку стали серби М. і Г. Милорадовичі.

У 1742 p. для управління маєтностями царської сім'ї, російських землевласників, іноземців була створена "комісія", що безпосередньо підпорядковувалася Малоросійській канцелярії. Після скасування гетьманату рангові землі дісталися російським вельможам. У Слобідській Україні російські дворяни, духовенство, службові люди володіли землями з другої половини XVII ст. (Абрамови, Тев'яшови, Морозови, Алферови). Російським членам гетьманського уряду (1734—1750 pp.) належало 832 подвір'я. З'явилася група власників прибалтійського походження (Девіц, Сасов, Гондриков). У 1767 p. у Слобідській Україні власників українського походження було 298, російського — 32, іноземного — 29. Царський уряд у 50-х роках XVIII ст. почав захоплювати запорозькі землі та заселяти їх сербськими і німецькими колоністами. Аграрну політику місцевої влади визначав "План про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їх заселення" (1764 p.).

Після зруйнування Січі (1775 p.) частина запорозьких земель була подарована царським вельможам. Кожен дворянин міг отримати 1500 десятин, якщо за кілька років заселить на ній не менше 13 подвір'їв селян. У 80-х роках XVIII ст. розпочалася колонізація причорноморських і приазовських степів та Криму переселенцями з України, Росії, Туреччини. Землеволодіння беїв, мурз залишалися на правах спадщини, а населення прирівнювалося до державних селян. Дворяни, чиновники отримували в дар наділи по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх селянами, які отримували по 58 десятин і відробляли по два дні панщини. В 1797 p. в Криму та Північній Таврії було роздано не менше ніж 625 тис. десятин землі. Протягом другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. значно зросло монастирське і церковне землеволодіння за рахунок придбання й захоплення козацько-селянських та громадських земель. За даними "Генерального слідства про маєтності", в 1729—1730 pp. у 9 полках (крім Стародуб376 ського) монастирям належало 305 маєтків ill 073 подвір'їв посполитих, що становило понад 20 % загальної кількості подвір'їв. Гетьмансько-старшинська адміністрація намагалась обмежити монастирське землеволодіння. З подання гетьмана Д. Апостола царський уряд указом 1728 p. заборонив духовним землевласникам купувати землю, лише приватним особам дозволив заповідати її монастирям. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домоглася права на безплатне володіння частиною громадських земель у вигляді дарувань. Общини виділяли священикам подвір'я, поля, сіножаті для