ведення господарства. Певна частина маєтностей належала містам, членам міських управ. За гетьманськими універсалами, вони могли на юридичній основі експлуатувати селян, користуватися сіножатями, риболовними угіддями, млинами, лісами. У містах ділянки належали цехам. У випадку купівлі-продажу власником цих земель було "цехове товариство від старшого до меншого". Багаті міщани скуповували землю у міщан, селян, козаків. Випадки надання гетьманами земельних наділів купцям були нечастими. Один з перших універсалів видав І. Мазепа в 1688 p. стародубському купцеві Спиридонову (Шараю). Проте протягом XVIII ст. міське землеволодіння зменшилося внаслідок загарбання старшиною, особливо коли права міст не підтверджувалися царськими жалуваними грамотами.
3. Особливості землеволодіння на Східній Україні
під впливом Російської імперії
У північній частині Лівобережної та частково Слобідської України зберігалося сябринне землеволодіння. В спілку сябрів входили в основному родичі, але були спілки й чужих людей. Члени об'єднання спільно господарювали, проте кожен володів і розпоряджався своїм паєм. Вступ до спілки, вихід, передання, продаж землі здійснювалися за згодою усіх членів спілки. Сябринство існувало й серед старшини, багатих козаків, при спільному придбанні землі, млинів, паїв, членів спілки. В 60-х роках XVIII ст. до 40 % орної землі було в сябринному володінні. Однак до кінця XVIII ст. воно поступово зменшилося, панівною стала індивідуальна власність на землю.
У 1765 p. царський уряд видав маніфест про генеральне межування — точне визначення земельних володінь землевласників, козаків, селян, церкви, міст. Воно проводилося до 1861 p. і було юридичною основою поземельних відносин.
З кінця XVII — протягом XVIII ст. відбулися значні зміни в правовому становищі селян. Поступово поширилася та утвердилася феодальна рента, зокрема відробіткова.
У 30—60-х роках відробіткова рента стала триденною, під час польових робіт — щоденною, а в другій половині XVIII ст. досягла п'яти і більше днів на тиждень. Відробіткова рента поєднувалася з натуральною і грошовою, розміри яких фіксувалися.
На чинші перебували посполиті ратушних і магістратських сіл, північних районів, де земля була мало придатна для землеробства.
Вихідці з Росії, України, Білорусії, які поселялися на слободах, звільнялися від примусів на 2—3 роки, а потім виконували всі обов'язки посполитих.
У другій половині XVIII ст. почали застосовувати місячину, коли у селян забирали наділи землі та вони працювали на доменіальній землі за натуральну щомісячну плату.
Політика гетьманської адміністрації та царського уряду позбавляла селян права переходити на інші місця. В універсалі до старшини Полтавського полку (1706 p.) І. Мазепа наказував розшукувати селян, які вийшли із старшинських маєтків, повертати назад, відбирати майно й карати їх. Сенатські укази потребували повернення на попереднє місце проживання старшинських і монастирських селян на Лівобережжі та Слобожанщині. У проекті збірника законів "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743 p.) старшина, прагнучи юридичне оформити своє економічне панування, записала, що селяни повинні завжди "послушание й повинности" віддавати своїм володільцям, останні мали можливість карати селян, давати дозвіл йти на заробітки.
З середини XVIII ст. наступ на селян посилився. Універсал гетьмана К. Розумовського від 22 квітня 1760 p., підтверджений царським указом 1763 p., забороняв селянам без дозволу власника маєтку переходити на нові місця. Ще одним кроком у цьому напрямі був Рум'янцевський опис Малоросії (1765—1769 pp.), за яким визначалася належність населення до різних станів.
Остаточне юридичне закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині відбулося згідно з царським указом від 3 травня 1783 p. В ньому зазначалося, що селянин повинен "залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою ревізією". У південноукраїнських землях кріпацтво юридичне було оформлено в 1797 p. Встановлювалася триденна панщина із збереженням всіх натуральних і грошових примусів.
В Українській гетьманській державі. Слобідській Україні земельні володіння були непривілейованими. Вони грунтувалися не на грамотах і документах, а на реальному володінні. Питання юридичного закріплення прав на землю було нерозривно пов'язане з проблемою нобілітації старшини, оскільки за російськими законами дворянство монопольне володіло землею. У "Глухівських статтях" (1669 p.) був пункт про надання в майбутньому дворянського звання козацькій старшині. У "Коломацьких статтях" (1687 p.) вона вже прирівнювала себе до службового дворянства та просила царський уряд підтверджувати права на володіння землями, отриманими від гетьмана. Проте уряд довго негативно ставився до нобілітації української старшини, видавав грамоти на землю окремо кожному прохачу та затягував вирішення питання про зрівняння української старшини в правах із російським дворянством. Відома заява Сенату, що в "Малой России дворян нет".
У 1726 p. за розпорядженням із Петербурга була проведена офіцерська ревізія з метою визначення земельних маєтностей і перевірки прав власності. В "Решительних пунктах" 1727 p. гетьмана Д. Апостола висувалося питання про перевірку прав володільців маєтностей, зокрема тимчасовоумовних, і упорядкування земельних відносин. У 1729— 1730 pp. було проведено "Генеральне слідство про маєтності". Всі землі були поділені на шість категорій: 1) приватновласницькі; 2) рангові; 3) монастирські; 4) ратушні; 5) вільні військові; 6) спірні. Власники рангових маєтностей, які не могли довести права на них, повинні були їх повернути. Старшина отримувала юридичне закріплення права на землю, якщо доводила законність придбання. Д. Апостол просив царський уряд "об уравнении малороссийских чинов с русскими табельними".
Після Визвольної війни (1648—1667 pp.) термін "шляхетство" не вживався в Українській державі. За Петра І він поширився в Російській імперії й козацька старшина прагнула закріпити його за собою законодавче. У проекті збірника законів "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743 p.) шляхетські права визнавалися за всіма категоріями старшини та їхніми