Старшина робила спроби домогтись юридичних прав на землю, звертаючись до російських імператриць Єлизавети Петрівни (1742 p.) і Катерини II (1764 p.). Проте ці клопотання було відхилено, хоч формально дворянські права визнавалися, бо царський уряд постійно підтверджував права старшини на землю. Юридичною підставою для претензій старшини став Рум'янцевський опис Малоросії (1765— 1769рр.).

З другої половини 60-х років XVIII ст. царизм змінив негативне ставлення до нобілітації старшини й реалізовував заходи щодо відокремлення її від козацького стану. У 1764 p. офіцерські чини та статус дворянства отримала старшина Слобідської України у зв'язку з ліквідацією козацьких полків.

Із скасуванням деяких указів адміністративно-територіального ладу Лівобережної України царський уряд остаточно зрівняв права старшини з російським дворянством. Указом від 26 жовтня 1781 p. на ім'я генерал-губернатора Лівобережної України П. Рум'янцева право участі в місцевій адміністрації та суді належало дворянам, "вотчини і поместья свои в тех губерниях имеющим". Отже, старшина здобула всі права, що мало російське дворянство. У 1783 p. було видано указ про закріплення за старшиною прав на селян і перетворення лівобережних козацьких полків на регулярні; в 1784 p. — указ, за яким рядові козаки мали окремий суд. "Жалувана грамота дворянству" (1785 p.), що поширювалася на Слобожанщину, Лівобережжя і південноукраїнські землі, свідчила про завершення нобілітації української старшини. Вона мала право володіти землею, селянами, засновувати підприємства, організовувати ярмарки і торги, була звільнена від податків, обов'язкової військової служби, не могла піддаватися тілесним покаранням. У кінці XVIII ст. на Лівобережжі нараховувалося близько 100 тис. українських дворян. 130 землевласників мали понад чверть мільйона кріпосних, зокрема Забіли — 4400, Жураковські — 4826, Милорадовичі — 13180, Родзянки — 16000, Кочубеї — 16200, Скоропадські — 25670, Безбородьки — 31290.

Царський уряд, зважаючи на сприятливі природні умови, намагався перетворити Лівобережну Україну на район високоякісного вівчарства. В полки направлялися виписані з Польщі та Сілезії фахівці-шахместри, обов'язком яких було навчити жителів методам розведення та стриження високоякісних порід овець. За кордоном готували фахівців. На заводах для нагляду за вівцями та інструктажу вівчарів встановлювалися спеціальні посади — "отборних овець овчарів", "комиссаров овчарних заводів".

Розвиток тваринництва ставив питання про корми. В окремих господарствах Лівобережжя сіножаті займали до 250 десятин. Зросла ціна на сіно. Якщо в 40-х роках XVIII ст. 10 копиць сіна (з однієї десятини землі) коштували 2,25 крб., то в 1755 p. — 3,2 крб. Взимку худобу годували ячмінною, вівсяною, гречаною соломою, поживні якості якої були нижчі за культурні трави.

Протягом XVIII ст., особливо в другій половині, поглибилася спеціалізація сільськогосподарського виробництва. На Лівобережжі та Слобожанщині вирощували більше озимого жита (до 50 % площі), на Півдні — пшениці (арнаутка), на Волині — озимої пшениці (до ЗО %). Для Галичини був характерним гречано-вівсяний напрям. Чернігівський, Стародубський, Сумський полки були головними районами посівів коноплі, Чернігівський, південні полки, землі між Дністром і Прутом — тютюну. В лісостепових і лісових районах розводили переважно волів, у степових — коней.

Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу роль відігравали сільськогосподарські промисли — бджільництво, рибальство, мисливство.

В Лівобережній Україні та Слобожанщині козацька і російська адміністрація активно втручалася в справи цехів: підтверджувала привілеї, давала дозвіл на відкриття нових, визначала їх права і статус ремісників. У Правобережній та Західній Україні діяльність цехів контролювалася з питань прибутків на користь власників міст.

4. Ремеслярство на Східній Україні

Царський уряд офіційно дозволив займатися ремеслом партачам. Місцева влада встала на захист цехів, але чисельність партачів зростала. У більшості українських міст на двох цехових ремісників припадав один позацеховий. Посилилася конкуренція між цехами і позацеховим ремеслом. Укладались угоди міських цехів з нецеховими ремісниками про поділ функцій, сплату певних податків.

Протягом XVI—XVIII ст. в ремеслі розвивалися товарні відносини. Ремісники поступово переходили від роботи на замовлення до виготовлення продукції на ринок. У багатьох цехах відбувався процес майнової диференціації. Багаті ремісники, нехтуючи статутом цехів, самовільно збільшували чисельність підмайстрів і учнів.

Стала звичайним явищем практика використання наймитів, кількість яких становила 10—15 чоловік. На їх становище переходили підмайстри й учні. Цехи втратили можливість ефективно регулювати виробництво. Протягом XVIII ст. у західних і правобережних землях кількість цехів зменшувалася порівняно з першою половиною XVII ст. Так, у Львові діяло лише 13 цехів, а в інших містах — по 6—9.

У кінці XVIII ст. нищівного удару по цеховій системі в українських землях завдала урядова політика Російської й Австрійської монархій. У Росії цеховий ремісничий устрій було створено на основі виданих Петром І "Регламентів Головного майстрату" (1721 p.) і указу "Про цехи" (1722 p.). До цехів приймалися представники всіх станів, не обмежувалися розміри виробництва, не регламентувалася кількість учнів і підмайстрів. "Ремісничим регламентом" (1785р.) розширювалося самоврядування цехів, в містах, де вже існували цехи, заборонялася реміснича діяльність поза межами цехів. Проте протягом XVIII ст. цехи вже не відповідали потребам економічного зростання, вони перетворилися на державні органи для збирання податків та виконання інших примусів. У 1785 p. загальноросійські закони були поширені на українські цехи Лівобережжя.

Постанови австрійського уряду 70—80-х років XVIII ст. обмежили вплив цехів, полегшили вступ до них ремісників, ліквідували регламентацію щодо виготовлення продукції, кількість учнів і підмайстрів, звільнили усіх членів від особистої залежності від пана. Ці постанови надали пільги купцям