Крайова конституція для Галичини 1850 року: її структура та основні положення

1848 р. в багатонаціональній Австрії, як і в інших країнах Західної Європи, відбулася буржуазна революція. На боротьбу за своє соціальне і національне визволення піднялися слов’янські народи (чехи, словаки, поляки, українці, серби, хорвати, словенці), які становили основну масу населення Австрійської імперії: Габсбургів. За офіційними даними, Австрія налічувала тоді 37  жителів, зокрема: австрійські німці становили 7  осіб, слов’яни – 15  осіб. 

Особливість і складність революційних подій 1848 р. у Галичині полягали в тому, що національно-визвольну боротьбу проти монархії Габсбургів очолювала польська шляхта і буржуазія, які прагнули зберегти національний гніт українського народу. 

Польські ліберальні і прогресивно-шляхетські діячі склали петицію до австрійського імператора, в якій висувалися вимоги знищення цензури, звільнення політичних в’язнів, організації національної гвардії, скасування селянських повинностей, запровадження польської мови в діловодстві і школах, призначення на всі посади місцевих людей (маючи на увазі тільки поляків), реорганізації станового сейму, рівності всіх перед законом. У петиції зовсім ігнорувалися справедливі національні вимоги українського народу. 

І. Франко в своїй праці "Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині" вказував, що у відповідь на віденські події 13 березня у Львові "поляки відразу почали думати, що тепер пора виконати свій план, так погано розбитий у 1846 р., і бодай у Галичині зробити собі самостійну Польщу". 

Під тиском зростаючого революційного руху в країні австрійський уряд видав 25 квітня 1848 р. першу австрійську конституцію (за прізвищем автора – конституцію Піллерсдорфа), яка проголошувала монархічно-конституційні порядки та деякі буржуазно-демократичні права і свободи громадян, встановлювала гласність суду, відповідальність міністрів перед парламентом, надавала парламенту виключне право видавати і скасовувати закони. Однак уже 16 травня того ж року вона була припинена в своїй чинності. 

Користуючись конституційними свободами, представники галицької інтелігенції і греко-католицького духівництва заснували 2 травня 1848 р. у Львові Головну Руську Раду на чолі з єпископом Г. Яхимовичем, яка звернулася до віденського уряду, а згодом – до рейхстагу з проханням про поділ Галичини на українську і польську частини, про створення окремого коронного краю з українським крайовим сеймом, з українськими установами, судами і школами. 

Обмежену програму Головної Руської Ради підтримали закарпатці, які прагнули вийти зі складу Угорщини й об’єднатися із Східною Галичиною у складі Австрійської імперії. Представники ж Буковини вимагали відокремлення від Галичини і виділення її в окремий край з своїм сеймом. Ця вимога була задоволена в 1849 р., що ще більше посилювало дроблення західноукраїнських земель.  

У березні 1849 р. молодий австрійський імператор Франц-Йосиф "дарував" імперії нову антидемократичну так звану "откройовану" конституцію. Вона створювала централізовану державу, в якій вся повнота виконавчої влади була зосереджена в руках імператора і його міністрів. 

Законодавча влада належала імператору разом з рейхстагом, який складався з двох палат. До верхньої палати (Oberhaus) входили обрані на строк п’ять років делегати від крайових сеймів, а нижня палата (Unterhaus) обиралася прямими виборами повнолітніми платниками не менше 5 гульденів безпосередніх податків на рік за нормою один депутат на 100 тис. населення. Прийнятий обома палатами законопроект вимагав обов’язково санкції імператора. 

Для управління окремими коронними краями імператор призначав наділених широкими повноваженнями намісників (Staathalter). Крім того, при імператорі cтворювалася на правах дорадчого органу призначена ним Державна рада, яка була єдиним реалізованим на практиці заходом откройованої конституції.

Березнева конституція 1849 р. у 77-й статті проголошувала, що всі австрійські коронні краї одержать свої крайові конституції. Для Галичини крайова конституція була видана патентом імператора від 29 вересня 1850 р. Того ж самого дня була надана крайова конституція і для Буковини. 

Крайова конституція для Галичини налічувала 82 статті і складалася з таких розділів: "Про край" (ст. –6); "Про крайове представництво взагалі" (ст. –9); "Склад крайового представництва" (ст. –55); "Компетенція крайового представництва" (ст. –81); "Кінцеві постанови" (ст. ). 

Крайова конституція для Галичини, порушуючи єдність краю, ділила його на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), тобто суто польський, змішаний польсько-український і суто український. Начальником крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувалися призначені сеймовими куріями президенти округів. 

Поділ Галичини на три округи був невдалою спробою вирішення національних суперечностей у Галичині, де поляки становили 45,9населення, українці – 45,4євреї – 7,1та інші – 1,6Тому аж ніяк не можна погодитися із твердженням відомого польського історика права професора Львівського університету О. Бальцера, що встановленням трьох окремих округів штучно порушувався органічний зв’язок окремих складових частин Галичини, а тим самим применшувалося значення краю як цілості в державному організмі. Таку ж позицію займали польські правлячі кола, які заперечували український характер Східної Галичини і виступали тоді і пізніше проти будь-яких культурних і політичних домагань галицьких українців.

Крайове представництво за конституцією повинно було складатися з трьох сеймових курій: Львівська – 50 депутатів, Краківська – 58 депутатів, Станіславська – 42 депутати. Депутати обиралися прямими виборами на строк шість років при наявності майнового цензу. Пасивне виборче право надавалося з 30-річного віку. Згідно зі ст. Конституції сеймові курії щорічно скликалися імператором у листопаді, тривалістю чотири тижні. Імператорові належало право розпуску курій. Кожна сеймова курія більшістю голосів обирала голову (офіційно він йменувався президентом) і його заступника терміном на три роки. Компетенція курій зводилася головним чином до питань господарського характеру, і їхні рішення вимагали санкції імператора. Внаслідок цього вони одержували статус крайового закону в справах, які перелічені в крайовій конституції (ст. ). 

Виконавчим органом усіх трьох курій був спільний Крайовий виділ (комітет) у складі 15 членів, обраних порівну