Тривало започатковане раніше зближення протоукра-їнських племінних груп, зокрема полян, сіверян, дулібів, хорватів, уличів, тиверців. Цьому сприяли спорідненість мови і побуту, географічне положення, економічні, полі-тичні і культурні взаємовідносини. Згуртування спорід-нених племен приспішилося після виділення князівств, територія яких формувалася в межах давніх' племінних поділів.

Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелег-кою. Воно в окремі періоди своєї історії перетворювалося на своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які нерідко намагалися вести самостійну політику, були в Луцьку, Псрссопниці, Дорогичині, а в окремі періоди — також у Бузь-ку, Червені та інших містах. Після смерті 1170 p. Мстислава Ізяславича Волинь була поділена міжйого синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир — у Бересті, Святослав — у Червені, Всеволод —у Белзі. Лише завдяки наполегливій об'єднавчій політиці Романа Мстиславича було забезпечено єдність Волинської землі.

Дещо по-іншому склалась доля Прикарпаття. Тут уже 1084 p. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі—правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Перемишльському князівстві, до якого входили землі над Сяном і Верхнім Дністром, приблизно до річки Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовльське князівство, що охоплювало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовльського князівства лежало Звениго-родське. Воно припало другому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем. І у Перемишлі 1099 p. він спільно з Васильком теребовсльським переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем. Після цього на деякий час припинились напади Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимирком) об'єднав Перемишльську, Теребовльську, Звенигородську землі у складі одного князівства. 1144 p. він зробив своєю столицею місто Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його пле-мінник Іван Ростиславич (Іван Берладник). 1145 p. меш-канці Галича повстали і «ввели у місто» Звенигородського князя. Проте в результаті кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана Ростиславича з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла.

Утворення Галицько-волинської держави було подією великої історичної ваги. Недаремно літописець називав Рома-на великим князем, «царем на Русі», «самодержцем всія Русі», причому слово «самодержець» уперше в літописі вжито саме стосовно нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів —автократор, засвідчив зміцнення позицій великого князя, підпорядкування своїй владі непокірних боярських угруповань. Великий князь Роман, з захопленням говориться в літописі, «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Адже він кидався на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись...переходив землю їх, як той орел, ахоробрийбув, як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха» (Галицько-волинський літопис).

2. Боротьба за зміцнення Галицько-Волинської держави

Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період бо-ротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були:—

прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедент-ного порушення норм феодального права — оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213—1214 pp.);—

безперервне втручання у внутрішні справи західноруських земель сусідніх держав — Угорщини та Польщі, наслідком та проявом якого було проголошення "королем Галичини та Володимирїї" п'ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), одруженого з дворічною польською княжною Саломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214р. до 1219 p.);—

наростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та волинські форму-вання входили до коаліції руських князів);—

енергійна боротьба за відновлення державної єдності Да-нила Галицького, яка успішно закінчилася 1238р.

У період монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського воєнного союзу.

Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило повернув-ся на рідні землі. Тут його чекали не тільки значні демографічні втрати, руїни та згарища, а й чергове зіткнення зі свавіллям га-лицьких бояр, які запросили на престол маріонеткового черні-гівського княжича Ростислава. Одержавши 1245 р. у битві під галицьким містомЯрославом перемогу над військами Ростисла-ва, Данило знову відновлює єдність Галицько-волинського кня-зівства. В тому ж 1245 p. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визнав-ши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцях. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладення даниною; головний обов'язок князя полягав лише у наданні хану допоміжних збройних формувань під час його по-ходів на Польщу та Литву.

За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централіза-ції князівства. Активно укріплялися старі міста та зводилися фор-теці нового типу, розташовані на горбах і з кам'яними стінами, відбулася реорганізація війська: було сформовано піхоту, пере-озброєно кінноту (особливу увагу зосереджено на