помер, передавши Волинь своєму синові Володимиру. Володимир був протилежністю свого двоюрідного брата Лева. Якщо Лев Данилович здійснював активну зовнішню політику, зробив кілька походів на Польщу, Угорщину, приєднав до своїх володінь Закарпатську Русь, то Володимир зосередив увагу на вирішенні мирних питань — будівництві міст, замків, церков. Він залишив по собі пам'ять як прихильник освіти і культури.
Як зазначається в літописі, при князеві Юрії, синові Лева, Галицько-Волинська земля була "в честі і повазі, сповнена багатства і слави". Про авторитет Юрія свідчить подія, що сталася в 1303 р. Незадово-лений рішенням митрополита Київського перенести свою резиденцію до Володимира-на-Клязьмі (столиці Володимиро-Суздальського князівства), Юрій дістав згоду Константинопольського патріарха створити в Галичині окрему митрополію. Помер Юрій у 1308 р.
Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, які правили разом. їх непокоїло зростання могутності Литви, і вони встановили союзні відносини з Польщею і хрестоносцями Тевтонського ордену. Проте війна з Литвою була невдалою. Стосовно монголо-татар Андрій і Лев здійснювали незалежну політику. За окремими даними, вони загинули в 1323 р. в одній із битв з ординцями.
Після нетривалого боярського правління в 1325 р. бояри запросили княжити у Галицько-Волинській землі мазовецького князя Болеслава Тройденовича, який був одружений із сестрою Андрія і Лева Марією. Болеслав прийняв православну віру і взяв ім'я Юрій. Він не став підтримувати бояр, як вони на це сподівалися, а здійснював незалежну внутрішню і зовнішню політику. Воював з Польщею і повернув захоплені нею землі. Водночас намагався поліпшити стосунки з Ордою і Литовським князівством. Він видав свою дочку заміж за сина литовського князя Гедиміна Любарта і проголосив його своїм наступником. Це викликало невдоволення народу, чим скористалися бояри і в 1340 р. отруїли князя. Так власна знать позбулася останнього князя, а сусідні держави почали прямо втручатися у справи Галицько-Волинського князівства.
Таким чином, у другій половині XIII — першій половині XIV ст. центр українського державництва переходить до Галицько-Волинського князівства. Після проголошення Данила королем для сусідніх монархів назва "королівство Русь" щодо Галицько-Волинського князівства стала загальноприйнятою. З початку XIV ст. державним гербом стає зображення золотого лева на блакитному щиті. Це зображення вперше можна знайти на печатці, яка скріплювала грамоту, датовану 1316 р. Прапором князівства було синє полотно із зображенням лева. Князь виконував усі функції державної влади — законодавчу, виконавчу та судову, тому літописець називає його "самодержцем". Давнє віче у ХІІ-ХШ ст. практично втратило своє значення, хоча князь і скликав народні збори з метою вирішення важливих питань. При ньому була рада бояр. Для внутрішнього управління існувала система князівських управляючих. Оборону кожної землі організовував тисяцький, якого призначали з бояр. Князівськими володіннями управляв стольник. Галичина і Волинь поділялися на землі, а ті, у свою чергу, — на волості з центрами у містах. У містах управляла боярсько-патриціанська верхівка. З першої половини XIV ст. окремі міста починають здобувати Магдебурзьке право, що забезпечувало їм самоврядування. Першим таким містом у 1334 р. став Ся-нок. Державна скарбниця поповнювалася за рахунок податків з жителів міст і волостей, мита з купців, які торгували сіллю. У грошовому обігу, як і скрізь на Русі, були зливки срібла, які називали гривнями. Збройні сили складалися з народного ополчення і боярських дружин.
Отже, ХІІ-ХШ ст. на Русі — період феодальної роздробленості. Єдина до того Давньоруська держава розпалася на окремі князівства. На тлі занепаду Київської землі на українській території зазнає піднесення Галицько-Волинське князівство (королівство Русь). Воно стає носієм української державності.
Проте в 1239-1240 рр. починається монголо-татарська навала. Загарбники практично зруйнували господарство України, її матеріальну і духовну культуру. Київ втратив своє колишнє значення.
У другій половині XIII — на початку XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного економічного, політичного і культурного розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж інших українських земель. Та йому доводилося постійно оборонятися від агресії з боку Польщі, Угорщини і Литви, які перетворилися в цей час на сильні централізовані національні держави.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Аркас М. М. Історія України-Руси. — К., 1990.
Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.
Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки. — К., 1996.
Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. — К, 1996.
Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Склади. —К., 1996.
Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.
Вернадський Г. Русская история. — М., 1997.
Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.
Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.
Гуслистий Е. Запорізька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. — К., 1954.
