Якщо комуніст, що знаходиться на будь-якому керівному посаді, культивує бюрократизм, тяганину, догідництво, сімейність, і в будь-якій формі затискає критику, то він повинний піддаватися суворому партійному стягненню і безумовно відсторонятися від займаної посади, направляється на роботу, зв'язану з фізичною працею в промисловості і сільському господарстві”.

Слід сказати, що під час “опального” виступу, генерала намагалися лишити слова, було поставлено на голосування – продовжувати виступа Петра Григоренка чи ні. Зал проголосував за продовження виступу генерала.

Після цього виступу наслідки не забарилися — звільнення з високої посади, служба десь у далекосхідному гарнізоні, а незабаром і взагалі звільнення з армії.

Та генерал Григоренко не скорився. Протистояння з режимом тривало.

1963 року під його проводом утворилася «Спілка боротьби за відновлення ленінізму» (може, справді вірили ті люди у правоту ленінського вчення, а може — зумисне прибрали «конспіративну» назву). Та невдовзі Петро Григоренко розчарувався в ідеї «реставрації ленінізму» — були справи реальніші й нагальніші. 1967 року офіційно реабілітовано кримськотатарський народ. І Григоренко починає боротьбу за те, щоб реабілітація стала справжньою, щоби безневинно потерпілі дістали змогу повернутися до рідного краю. Петро Григоренко несе світові правду про репресований народ, оприлюднює відозви кримських татар до світової громадськості. Зрозуміло, так тривало недовго — арешт, короткочасне звільнення, знов арешт, примусове «лікування-перевиховання» у психіатричних закладах (вельми поширена тоді практика боротьби з інакодумцями).

Найтяжчі були 1964-1965 (позбавлення звання, нагород, пенсії), 1969-1974 роки. А непокірний генерал не здавався. У травні 1976 став членом-засновником московської групи Гельсінкської спілки із захисту прав людини, а в листопаді того ж року виступив одним із фундаторів української правозахисної організації, знаної надалі як Українська Гельсінкська група.

3. Життя і робота за кордоном

Боротьба й поневіряння, певна річ, не додавали здоров’я. 1977 року змушений був їхати на лікування за кордон — спершу до Західної Німеччини, тоді до США. Випустили навдивовижу швидко й просто. І одразу по виїзді позбавили радянського громадянства. Вбити не насмілилися — занадто видатна постать. Вдалися до вигнання.

Він написав більше 80 наукових праць із військово-технічних та правозахисних питань, мемуари «У підпіллі можна зустріти лише щурів» (1981 р., перекладені багатьма мовами), публіцистичні твори. Помер 1987 року, до кінця залишаючися відданим своїм ідеалам, переконаним у неодмінному доконечному торжестві добра й справедливості.

Усе життя його — боротьба за волю народів, усе життя — жертовна праця. Сказано: служити народові — це значить служити Богові. Він сам узяв на себе тягар — і гідно проніс його до кінця, не схибив, не збочив, не зрадив.

Використана література:

Історія дисидентів 60-х років. – М., 1996.

Матеріали фонду “Меморіал” (архівні матеріали).

Українська та зарубіжна культура. Посібник. – К., 2001.