Але пріоритетним напрямом зовнішньополітичної діяльності Української козацької республіки безперечно були відносини із Росією. Уже в січні 1649 р. Б. Хмельницький посилає до Москви своє перше посольство на чолі з київським полковником Силуяном Мужиловським, який мав повноваження вести переговори з царським урядом про встановлення дипломатичних зв'язків між Україною і Росією. У квітні 1649 р. разом з Мужиловським, що повернувся з Москви, до Чигирина прибув російський посол Григорій Чуковський. Царський уряд у той час морально підтримував український народ у боротьбі проти Польщі, але не наважувався розірвати з нею дипломатичні відносини й розпочати воєнні дії на боці Війська Запорозького. У травні 1649 р. гетьман України надіслав до Москви посольство на чолі з Федором Вешняком.

Як бачимо, така гнучка політика дала можливість гетьманській дипломатії в процесі протиборства різних політичних сил знаходити оптимальні рішення: укладати союзи з одними країнами, добиватися нейтралітету інших. Це врешті-решт привело до визнання України як суб'єкта міжнародних правових відносин. Незважаючи на політичну протидію шляхетської Польщі та її союзників, Україна в середині XVІІ ст. закріпилася на міжнародній арені як суверенна, незалежна держава.

Розділ 2. Українська держави після смерті Б. Хмельницького

2.1. Гетьманщина після смерті Б.Хмельницького

Період після завершення формування української козацької держави – друга половина XVІІ ст. – був одним із найскладніших в історії Гетьманщини, її становище особливо ускладнилося після смерті Б.Хмельницького у 1657 р. Йдеться не лише про досить напружену воєнну обстановку, в який українські землі опинилися після підписання угоди з Москвою. Адже військові вторгнення польських військ, турків і татар практично не припинялися [29].

Але ще більш катастрофічними стали наслідки відходу від основних засад внутрішньої і зовнішньої політики Б. Хмельницького, якому вдалось утримувати в Україні соціальну рівновагу. Козацька старшина, дбаючи насамперед про свої станові інтереси, прагнула загарбати землю селян і рядових козаків, перетворивши їх на своїх кріпаків. У боротьбі за владу і багатства представники різних старшинських угруповань не цуралися ніяких засобів і, що особливо небезпечно для України, намагалися заручитися підтримкою збройних сил інших держав. Ставши на цей хибний шлях, гетьмани та численні претенденти на цей титул часто перетворювалися на справжніх маріонеток Росії, Польщі, Швеції, Туреччини та Кримського ханства.

Драматично розвивалися події відразу ж після смерті Б. Хмельницького. Незадовго до своєї кончини гетьман заручився рішенням козацької старшини проголосити його наступником сина Юрія, якому незабаром мало виповнитися лише 16 років. Обіцяну гетьманську булаву він одержав. Проте дуже швидко з'ясувалося, що за таких складних внутрішніх і зовнішньополітичних умов Хмельницький-молодший не здатний виконувати функції керівника держави і війська. Тому він за порадою найближчого старшинського оточення зрікся гетьманської булави і поїхав до Києва на навчання.

Незабаром гетьманська булава, за рішенням Корсунської ради, у жовтні 1657 р. перейшла до рук І. Виговського (1657-1659), який в часи Б.Хмельницького виконував функції генерального писаря. Перші ускладнення почалися з того, що не вся козацька старшина підтримала І.Виговського через його пропольську орієнтацію. Не визнав легітимним це обрання і Запорозький кіш. Але деякі лівобережні полки, зокрема Ніжинський, Миргородський та Переяславський, підтримали новообраного гетьмана.

Навіть такий досвідчений політик, яким був І. Виговський, виявився нездатним зрозуміти безповоротність змін у соціально-економічних відносинах, що відбулися під час національно-визвольної війни. Він намагався спиратися на шляхетство, яке було панівним класом у довоєнний період. Як наслідок, новий гетьман необачно став на шлях ігнорування провідної ролі козацтва в тогочасному суспільстві. Невдоволення викликала явна пропольська орієнтація гетьмана у зовнішній політиці [29].

Ці основні чинники зумовили наростання опозиційного руху, який уже восени 1657 р. набрав загрозливого характеру і переріс у відкриту боротьбу за усунення Виговського. Опозицію очолювали полтавський полковник М. Пушкар та запорозький кошовий Я. Барабаш. Ще однією помилкою І. Виговського дослідники вважають нерішучість у локалізації соціального конфлікту і залучення до його придушення іноземних держав та великої кількості найманців, зокрема 40-тисячної татарської орди.

У червні 1658 р. вірні Виговському гетьманські полки, найняті серби і татарська орда розбили повстанців на околицях Полтави, оволоділи містом і завдали йому великих руйнувань. М. Пушкар загинув у бою, Барабаша було взято в полон і страчено. Під час повстання загинули від 40 до 50 тисяч осіб, а десятки тисяч потрапили в полон до татар, коли ті грабували Полтавщину. Жорстокість придушення повстання відвернула від Виговського навіть його прихильників.

У вересні 1658 р. у таборі Виговського біля Гадяча на Полтавщині було укладено трактат з Польщею, за яким Україна – так зване Руське князівство, входила як формально рівноправний суб'єкт федерації до складу Речі Посполитої. Гетьману присвоювався титул воєводи і першого сенатора. Органи влади в Україні мали утворюватися за польським зразком. Передбачалося також відновити довоєнний адміністративно-територіальний устрій і соціально-економічні відносини. Кількість власних збройних сил зменшувалася до 30 тисяч, і Україна позбавлялася права на міжнародні відносини.

Отже, Гадяцький трактат істотно змінював суспільно-політичний лад та адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини і ліквідовував модель соціально-економічних відносин, що склалися внаслідок визвольної війни. До того ж він був ратифікований польським сеймом у значно зміненому вигляді не на користь України.

Після підписання Гадяцького трактату Росія оголосила Виговському війну і направила навесні 1659 р. на Україну 150-тисячну армію.