Але скористатися здобутою перемогою Виговський не зміг. Татари спішно відвели свої війська, оскільки в цей час на Крим напали козаки кошового отамана Івана Сірка. Невдоволена внутрішньою, а особливо зовнішньою політикою, проти гетьмана виступила частина старшини на чолі з полковником І. Богуном та кошовим отаманом І. Сірком. Ухвалений польським сеймом, а потім обнародуваний в урізаному вигляді Гадяцький трактат викликав загальне невдоволення в суспільстві, навіть серед прихильників Виговського. На козацькій раді під Германівкою гетьман зрікся влади і мусив рятуватися втечею до Польщі. У вересні 1659 р. новим гетьманом козацька рада знов обрала Ю.Хмельницького (1659-1663). Були відновлені стосунки з Москвою, і незабаром новий гетьман підписав з представниками російського уряду Переяславські статті, які здебільшого, за деякими винятками, відтворювали договір 1654 р. Але слабкий і недалекоглядний політик Ю, Хмельницький став пішаком у руках різних старшинських угруповань. Зокрема, у жовтні 1660 р. на Правобережній Україні, коли козачі полки разом з 20-тисячною російською армією В. Шереметьєва вели тяжкі бої з поляками, Ю.Хмельницький підписав з представниками Речі Посполитої Слободищенський (Чуднівський) трактат, ініціатором якого був І. Виговський. За дією угодою українські землі мали повернутися до Польщі на правах автономії. Україна при цьому позбавлялася політичної незалежності та права зовнішньополітичних зносин [29].

Спроби поляків за допомогою війська Ю.Хмельницького захопити Лівобережну Україну обернулися катастрофою для козаків. У 1662 р. під Каневом під час відступу та переправляння через Дніпро на правий берег половина війська загинула. Оскільки нова угода з Польщею викликала глибоке обурення на обох берегах Дніпра, Ю. Хмельницький у 1663 р. зрікся гетьманської булави і постригся в ченці.

На Правобережній Україні, яка вже була повністю окупована поляками, гетьманом обрали переяславського полковника П.Тетерю (1663-1665). Одночасно лівобережне козацтво, яке після Чуднівської угоди фактично не визнавало влади Ю. Хмельницького, обрало наказним гетьманом Я. Сомка. А незабаром у червні 1663 р. на "чорній раді" (за участю селян і рядових козаків) у Ніжині гетьманом обирають І.Брюховецького (1663-1668).

Так завершився невеликий за часом (1648-1663) перший період існування Гетьманщини. Його називають Гетьманським, оскільки козацька держава Військо Запорозьке функціонувала в завершеному вигляді, а влада гетьмана поширювалась і на Правобережну, і на Лівобережну Україну.

2.2. Початок російської експансії

Надавши Війську Запорізькому воєнну та дипломатичну допомогу, Московська держава одразу ж почала активно, хоча і обережно, здійснювати експансіоністську політику щодо України. Додатковим каталізатором московських намірів стала тогочасна внутрішня соціально-економічна нестабільність Козацької держави, а також побоювання, що Україна вийде з-під московського контролю. Такого повороту подій за умов перерозподілу сфер впливу у Східній Європі та на Балканах Московська держава як впливовий міжнародний "гравець" допустити не могла. Під тиском Москви вже 17 жовтня 1659 року гетьманський уряд Ю. Хмельницького підписав нові "Переяславські статті", які помітно звужували його повноваження в альянсі. Фактично документ заклав перші підвалини ліквідації вибореної в 1648-1654 pp. широкої української автономії. В подальшому царська дипломатія успішно застосовувала практику укладання окремих договорів про поділ повноважень зі щойно обраними гетьманами, що призводили до зменшення обсягу їхньої влади і, відповідно, посилення московського впливу в Україні. За винятком хіба що "Рішительних пунктів" Д. Апостола 1728 року у всіх інших "Статтях" виразно проглядається тенденція до нівелювання не лише політичної, а й соціально-економічної автономії Гетьманщини у складі Московського царства.

Однією з головних причин такого розвитку подій стала незавершеність і неструктурованість політичної системи українського суспільства, його внутрішня роз'єднаність та неконсолідованість. На початку XVІІІ століття фактично втратило свою об'єднувальну функцію українське козацтво. Для ствердження національної державності, солідаризації суспільства тоді була конче необхідна хоча б відносна зовнішньополітична стабільність, послаблення експансії й тиску з боку потужних сусідів, у результаті чого Україні, розташованій на перетині їхніх геополітичних інтересів, доводилося постійно воювати. Особливо руйнівною для української державності була тактика Москви, спрямована на розпалювання ворожнечі у середовищі української шляхти і козацької старшини, розколотій на угруповання з різними (російськими, польськими, кримськими, турецькими, шведськими) "орієнтаціями" [24].

Посилено інспірована ззовні боротьба шляхетсько-старшинських партій щоразу (до початку XVІІІ століття) призводила до руйнівних для народу й держави повномасштабних громадянських воєн (гетьманування І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи), а точніше, до однієї такої війни, що, періодично спалахуючи, жевріла в українському суспільстві протягом кількох десятиліть. Ці внутрішні чвари швидко виснажили Україну до критичної межі, що було абсолютно неприпустимим у тій ситуації. Вже в 1667 році, користуючись слабкістю гетьманського уряду, Московська держава просто проігнорувала його позицію й уклала з Польщею Андрусівське перемир'я (в основах своїх закріплене "Вічним миром" 1686 року), в якому, зокрема, був зафіксований поділ сфер впливу обох держав на українських територіях. В умовах внутрішньої неконсолідованості й нестабільності України це практично одразу призвело до її довгострокового розколу на Правобережну та Лівобережну з окремими урядами, повнота влади яких ставала дедалі примарнішою. Цілком очевидно, що все це істотно загальмувало націогенез та державотворчі процеси. Зазначені процеси і досі впливають на баланс політичних сил і визначення ними геостратегічних орієнтирів України.

Свою позицію у відносинах з Україною Москва яскраво продемонструвала в 1768 році, коли селяни й козаки Правобережної України здійснили спробу самостійно звільнитися від панування Польщі. Головну роль у придушенні повстання відіграла саме Росія. Скориставшись довірою керівників повстання, росіяни