Розділ 3. Діяльність І. Виговського щодо подолання московського впливу. Розкол суспільства і початок Руїни

Зі смертю Б.Хмельницького скінчилась ціла епоха в житті нашої держави, та й не лише її, а багатьох сусідніх і віддалених країн. Головна причиною цього було те, що для епохи середини XVІІ ст. характерно будь-які досягнення чи домовленості пов'язувати передусім з певною особою. Авторитет Б.Хмельницького був настільки великий, що його смерть не могла, попри дії всіх об'єктивних законів не відбитись на всьому майбутті України. Характеризуючи подальший перебіг подій в Українській державі, польські спостерігачі зазначили, що між козаками відбувається ворожнеча й розлад [26].

Можна дискутувати про ймовірний збіг обставин, міжнародну ситуацію, непослідовність політики, але лишається упертий факт, що зі смертю Б.Хмельницького настає початок періоду великого лиха.

Про складні й трагічні перипетії Вітчизняної історії того часу красномовно написала О.Єфименко: "Все... має вигляд якоїсь безладної і безглуздої гри випадковостей. Не встигне з'явитися який-небудь факт і виявити свій зміст, як зникає під навалою інших фактів, що і собі також швидко зникають. Гетьмани зміняють один одного, партії виникають і зникають, перехрещуються впливи, походи, битви й примирення, політичні угоди і компроміси – все миготить перед нами, як у калейдоскопі. І все це кінець кінцем гине, несучи з собою в безодню і політичну єдність і самобутність України" [15].

Деякі історики вважають, що період Руїни почався ще за Б. Хмельницького, після 1654 р., коли відбувся перший великий розкол українського громадянства, однак варто зазначити, що на протязі всього (!) гетьманування Хмельницького відбувались повстання й заворушення, особливо на малокерованій Запорозькій Січі.

Прихід до влади молодого Ю.Хмельницького у 1657 р. обумовився низкою чинників. Головною причиною підтримки цієї кандидатури більшістю козацької старшини було бажання олігархів уникнути внутрішньої боротьби за владу. Крім того, ще за життя батька Богдана, який наполягав, і особистою волею гетьмана сприяв призначенню на уряд, фактично без виборів малолітнього Юрія [26].

Відповідальність за долю держави взяв на себе генеральний писар І.Виговський, як представник однієї з найбільш впливових старшинських партій. Ще з початку 1650-х рр. він мав величезний вплив на політику України, зокрема й на спроби розв'язання чорноморської проблеми [30].

І.Виговський прийшов на гетьманство в скрутний для України час: завершилась провалом польська кампанія трансільвансько-українських військ. Кримська та ногайські орди пустошили козацькі землі й активно вели бої з українськими підрозділами; окреслювалась тенденція до соціального загострення і суперечностей. Ще за часів Б.Хмельницького військово-політична користь від союзу з Московією ставиться під сумнів, що переконливо продемонстрували польсько-російські переговори у Вільно 1656 р., а також намагання офіційної Москви обмежити суверенітет Війська Запорозького як у сфері зовнішньої, так і внутрішньої політики [8].

Відповіддю Чигирина на Віденське перемир'я стала участь України в раднотській коаліції 1656 р., що переконливо засвідчила не лише антипольський дух зовнішньополітичного курсу Чигирина, а і його незалежність від московського впливу. Водночас поведінка гетьмана Б.Хмельницького в ході українсько-шведських та українсько-російських переговорів відбивала тверде бажання українського керівництва зберегти союзницькі стосунки з царем, обмежившись лише їх трансформацією у рівноправний військово-політичний союз [9].

Його прихід до влади в Україні восени 1657 р. та перші кроки на зовнішньополітичній арені переконували в прагненні нового керівництва в повній мірі зберегти багатовекторність і поліваріантність української зовнішньої політики. Переплетіння зовнішньої і внутрішньої політики демонструє початок гетьманування І. Виговського. В жовтні Генеральна рада в Корсуні, незважаючи на факт добровільного зречення гетьманства І. Виговським, підтвердила всі його повноваження, обіцяючи одностайну підтримку в прагненні відстояти "давні права та вольності" українців, які почав обмежувати цар.

На цій раді були присутні посли з Австрії, Волощини, Криму, Молдавії, Семигороду, Туреччини та Швеції.

Так, як і Б.Хмельницький, І.Виговський одним із своїх зовнішніх пріоритетів визнає вже згаданий раднотський курс, у контексті якого, ще в середині серпня (ще у якості генерального писаря) підписує союзницьку декларацію з представником трансільванського князя, а наприкінці жовтня (вже як повноправний гетьман) укладає угоду зі шведським королем. Традиційно для української дипломатії виглядають спроби Виговського примирити шведського та московського монархів, для чого він пропонує свої посередницькі послуги, як Стокгольму, так і Москві.

Досить виразно простежується наступництво І.Виговського в стосунках з Кримом і Туреччиною. Зокрема, розвиваючи ініціативи попередника (Л.Капуста вже 10 червня 1657 р. під час перебування у Стамбулі запевнював султанський уряд щодо відновлення українсько-кримської приязні; цю ж інформацію підтверджував і ханський представник), у другій половині вересня гетьман надсилає до Бахчисараю лист, де гарантує виконувати взяті Б.Хмельницьким зобов'язання, та водночас забороняє запорозьким козакам виходити на Чорне море аби не провокувати конфліктів з турками та татарами. Цей епізод яскраво засвідчив протистояння між Гетьманщиною і Запорозькою Січчю, де можливість користування Чорним морем мало велику вагу [26].

Так, І. Виговський використовував чорноморську проблему, якщо не для розв'язання її на користь України, то принаймні для впливів на чинники міжнародної політики.

При аналізі