Уряд Центральної Ради не був у силі опанувати провінції, тому там не було кваліфікованої цивільної адміністрації. По селах рядили «революційні комітети» і «селянські спілки», що своїм найвищим завданням уважали поділ поміщицьких десятин, згідно з 3-м і 4-м Універсалами, а при тому відбирали землю навіть від заможніших селян. Винниченко свідчить, що в той час ніхто не платив державі податків, так що міністерські урядовці в Києві довгими місяцями працювали без платні і жили на голодних пайках, по кілька в одній кімнаті.

Від поміщиків відібрано маєтки, але вбогі селяни не мали змоги засівати новонабуту землю повністю, а можна думати, що деякі з них зумисне не хотіли цього робити в переконанні, що в воєнному часі вони нічого не зможуть купити за надвишку своїх продуктів. Цей невідрадний стан погіршувало відбирання церковних і монастирських земель, бо охолоджувало настрої духовенства і віруючого народу, в свідомості яких ці землі були недоторканними. Від непам'ятних часів їхні побожні предки офірували ці землі Церкві на вічність.

Члени Центральної Ради не брали цього до уваги, бо в своїй «літераторській» ревності й упертості вирішили насадити в Україні соціалізм проти волі більшості селянських мас. І це вони продовжували робити після приходу союзних військ в Україну, наприклад голосною була заява від 1 березня про повну підтримку двох останніх Універсалів.

Що гірше, останній соціалістичний уряд Всеволода Голубовича почав явно й енергійно виступати проти національно-державних почувань частини інтелігенції, яка не погоджувалась з тодішнім станом речей, так що соціалісти-федералісти та самостійники відкликали своїх людей з уряду, наприклад Шелухина, Лотоцького, Прокоповича, вважаючи кабінет Голубовича «нездатним керувати державою».

Крім тих труднощів, польські поміщики засипали австрійських урядовців своїми просьбами про дозвіл вертатись на свої, вже націоналізовані, маєтки в Україні. Вони дораджували австрійським властям відбирати їх у селян і завести в Україні окупаційний режим. Найбільше турбував Відень посол з Варшави Угрон, що посилав листи про «варварське переслідування поміщиків» і що між ними і селянами йде формальна війна.

Одначе на початку травня радник фон Флотов зробив такі зауваги про жалі поміщиків: 1) внутрішні і міжнародні політичні справи не дозволяють легковажити незалежністю України, чого хотіли б польські поміщики, тому перейняття їх ланів владою є виключене. 2) Австрія не може вести польську, односторонню, політику. Австрійська політика є консервативна, і поміщикам не буде вчинено кривди; повернення приватної власності, аграрна реформа і продукція не зразу можуть бути відновлені в Україні. 3) Хай поляки зрозуміють, що історичні події масштабу революції в Україні і деінде не можна стримати в їх діянні. Хай поляки подумають, якою важкою була б доля їх поміщиків, якби війська Центральних держав не прийшли в Україну. Зрештою, останні події в Києві дозволяють надіятись, що звідти поволі зникне радикалізм [2, 34].

Врешті, радник фон Флотов інформував міністра Буріана, що польські дідичі в Україні в царські часи були промосковської орієнтації і завжди попирали царський режим в його політичних ходах проти Австрії, тому не мають жодного морального права очікувати помочі від Австрії. І, цікаво, міністр Буріан підкреслив останнє речення. Але акція поміщиків і їх вплив на військо утруднювали важке положення Українського уряду, який наважився продовжувати соціалістичні експерименти.

Поміщики в своєму меморіалі до Відня доводили, що якби було повернено право приватної власності в Україні, то експорт збіжжя був би задовільний. В багатьох місцевостях вони організували свої ватаги пройдисвітів і зброєю почали стягати з селян контрибуції. Такі «карні експедиції» виникали в порозумінні з австрійцями, а згодом з німцями.

До цього прислухувались і приглядались союзні дипломати і військовики та відповідно інформували уряди в Берліні й Відні, при тому вияснюючи, чому досі не було підписано торговельної конвенції з Україною і чому не їхали поїзди з українським хлібом.

В однім з таких рапортів до Міністерства закордонних справ у Відні читаємо: «Перш за все Раді стоїть поперек дороги її власна програма. Провідною ідеєю пануючої соціал-революційної партії скасувати приватну власність і забрати приватне добро на користь держави на рівне і достатнє забезпечення прав, з другого боку. У наслідку, зовсім природно, повний застій продукційної господарської діяльності. Ніхто не працює, бо ніхто не певний, що матиме користь з плодів своєї праці; але кожний сподівається від загалу, що він подбає про нього в потребі.

Селянин оре стільки новонабутої землі, скільки потрібно йому і його родині, не знаючи, хто збиратиме врожай. Копальні і фабрики стоять бездільно, торгівля завмерла, всюди непевність, і це не тільки внаслідок безсильності уряду, а є конечним наслідком основної точки його програми, що паралізує всеньке господарське життя.

Військова сила Центральних держав, навіть якби її піднесено до більшої величини, не принесе конечної зміни. Виконавчі органи могли б покласти кінець хаосові й анархії, але лишень тоді, коли будуть оруддям сильного, життєздатного і правного уряду. Як довго кажемо нашому війську підтримувати працю і програму Центральної Ради, що є подібна комуністичним, так довго не може бути мови про яке-небудь покращання стосунків... Селяни мають тепер усе, усю відібрану від поміщиків землю і хлібний резерв, і вони становлять величезну більшість населення краю. Відібрати від них землю неможливо, і немає сили примусити їх віддавати хліб... доки не буде законно визнана приватна