В іншому положенні є Німеччина, що веде українофільську політику з ясною метою створити на сході якнайбільшу противагу Польщі.

Консервативні (праві) і військові кола Німеччини дивляться на Польщу як на свого майбутнього ворога і, очевидячки, там не думають зривати з Україною з огляду на Польщу. Такої політики ми не можемо вести з різних причин, а хтозна, чи не будемо змушені обрати Польщу проти України» [6, 217].

Отож, маючи такі нещирі наміри супроти України, австрійський дипломат радив своєму урядові договоритися з німцями, щоб змусити українських соціалістів повернути право приватної власності в Україні; а якби цього не вдалося зробити по добрій волі, тоді треба притягнути до уряду незадоволені, більш консервативні елементи. Основою такої австрійської політики був ляк перед голодом, наприклад, міністерство надіслало 3 квітня 1918 року телеграму до графа Форгача, де була мова про неминучу голодну катастрофу в Австрії, як негайно не прийде бодай 50 тисяч вагонів із збіжжям з України.

В тому самому часі в Україні почав набирати силу хліборобський рух, що поволі почав переходити в опозицію до уряду, наприклад, 25 березня в Лубнах на Лівобережжі відбувся конгрес партії хліборобів-демократів, що поставився дуже критично до земельної політики Центральної Ради. З-поміж двох тисяч делегатів конгрес вибрав двісті уповноважених під проводом С. Шемета їхати в Київ і говорити з Центральною Радою. Одначе їх не схотів прийняти президент Грушевський, тому ця партія постановила скликати у Києві свій Всеукраїнський Конгрес. Подібно в Харкові 17 квітня відбувся конгрес делегатів більших і менших землевласників, промисловців і купців, що домагалися усунення Центральної Ради, бо вона вже виконала своє тимчасове завдання і не є вже законодавчим органом України, і хай її уряд не видає жодних законів і розпоряджень, аж доки весь народ не установить своєї законної влади загальними, демократичними виборами. Теперішні міністри не мають довір'я у населення, бо не мають потрібної кваліфікації до такого високого уряду.

По націоналізації землі й скасуванні права приватної власності, раніше чи пізніше, треба було цього сподіватися, хто знав занадто індивідуалістичний характер українського народу. Самозбережний інстинкт народу підсував йому думку: якщо можна було відібрати землю від більших чи менших власників і від Церкви без винагороди й викупу, то можна буде відібрати землю від малоземельних селян, як це згодом вчинили більшовики. І якби хтось ще сьогодні хотів боронити політику Центральної Ради, мовляв, вона мала на оці добро селянських мас, то лиховісна історія примусової колективізації 1930 років, під час якої загинуло близько 6 мільйонів селян в обороні права приватної власності, цьому суперечитиме.

І в західноєвропейських народів були тоді й є сьогодні соціалісти і комуністи, але ніхто з них і досі не відважився на експеримент нищення права приватної власності, що є основою західно-християнської цивілізації.

Земельна політика Центральної Ради була причиною погіршення стосунків між нею і союзниками, яким, як видно з рапортів, не бракувало доброї волі. Врешті німецькому головнокомандуючому в Україні фельдмаршалу Айхгорнові увірвався терпець, і він без попереднього порозуміння з Радою видав розпорядження, що селяни одержуватимуть за свої продукти оплату, але, як хто з них візьме стільки землі, що не буде в силі її засіяти, буде покараний. Де ж самі селяни не матимуть змоги засіяти всю землю, там повинен це вчинити поміщик, її попередній власник, без порушення закону про націоналізацію землі, але тоді селяни мусять йому віддати живий і мертвий інвентар враз з насінням на засів землі. Всякі грабежі будуть немилосердно покарані.

Центральна Рада виступила проти втручання німців в українські справи, а земельний міністр М. Ковалевський пішов зі свого поста. Рада звернулась до народу з закликом ігнорувати оте розпорядження німців. Це довело до загострення, так що люди сподівалися заведення німецького воєнного режиму в Україні, але скінчилося протестом барона фон Мумма: Німецький уряд не хотів зробити з України свого нового ворога.

Відмітимо голос німецького історика і державного мужа А. Шмідта, що написав меморіал своєму урядові вже в часи гетьмана Скоропадського. Він писав, що гетьман, хоч з українського роду, не давав гарантії українським політичним партіям, які поділили поміщицьку землю, тому вони відмовилися від співпраці.

Внаслідок цього гетьман звернувся до партії кадетів в Україні, яка з тактичних причин дала йому своїх людей до міністерств. І так виникла ситуація, що Українська держава має бути збережена людьми, що її енергійно поборювали. Тим-то українські партії переконані, що кадети носитимуть український однострій, доки в Москві буде більшовизм.

Така ситуація в Україні невідрадна, бо всі партії, що підтримували соціально-революційне спрямування, були проти уряду Голубовича, який пішов задалеко в націоналізації землі. Політика соціал-революціонерів «концесіями ламати вістря більшовицької агітації в Україні» попала в неласку, і решта партій визнали, що підтримувати кабінет Голубовича буде нелояльним і нечесним супроти німців, як Шмідтові говорив один провідник соціал-демократів у Києві.

Коли ж урядує неукраїнський кабінет, то німецька політика ясна: Німеччина мусить вести в Україні політику, яка говоритиме народові, що ми в політичному, господарському і культурному відношенні виступаємо за інтереси України.

Інакше кажучи, ми мусимо домагатись від уряду гетьмана далекосяжної земельної реформи, що дасть українським селянам землю московських і польських поміщиків, рішучу українізацію Церкви і школи. Узагалі, дасть демократичний лад, інакше російські й польські елементи почнуть грати велику роль.

Якщо з німецького боку ця лінія буде