У "Законі про тимчасовий державний устрій" конкретизувалися основні положення, проголошені в Грамоті. Підкреслювалося, що всі громадянські і майнові права мають визначатися законом, тобто правовим чином. У відповідності до цього проголошувалося недоторканість особи, її оселі і власності, право на вільне підприємництво, збори та громадські об'єднання, висловлення і розповсюдження думок, вільний вибір місця мешкання та праці, виїзд за кордон. "Ніхто не може підлягати переслідуванням за злочинні вчинки, тільки як в черзі, законом визначеній" [5, 408].

Не важко помітити, що за задумом П.Скоропадського та його послідовників, форма правління Української держави тимчасово, до скликання Сойму, мала бути обмеженою рамками закону авторитарної диктатури. Вищим принципом державного устрою проголошувалися саме закони, які гарантували всі основні права і свободи демократичного суспільства за винятком тих, що можуть призвести до насильницьких дій, спрямованих проти існуючого суспільного устрою (наприклад таких, які застосовували більшовики). Розглянуті документи демонструють намір на певний час, до заспокоєння країни і проведення парламентських виборів, перетворити Україну на авторитарну, при верховенстві законів, державу з ліберальним соціально-економічним устроєм та спрямованістю на проведення невідкладних реформ (перш за все аграрної) правовими засобами, з дотриманням недоторканості природних людських прав і свобод, передусім, права приватної власності.

Нині, коли ми знаємо, чого коштувало Україні більшовицьке правління, реальність загрози якого і його жахливі наслідки П.Скоропадський повною мірою передбачав, важко не погодитись, що з усіх можливих і реалістичних програм дій, спрямованих на захист населення України від комуністичного свавілля, гетьманська видається найліберальнішою. Вона намагалася забезпечити поєднання сильної державної влади, необхідної для боротьби з тими руйнівницькими популістсько-демагогічними групами, які на той час перемогли в Росії і відкрито загрожували Україні, з додержанням всіх основних прав і свобод людини, якими нехтували і які відкрито, майже демонстративно порушувалися радикальними соціалістичними силами. Встановлення гетьманської влади надавало Україні історичний шанс запобігти жахливих наслідків Російської революції, який, на жаль, не пощастило використати.

З перших своїх кроків гетьман і його прихильники зіткнулися з протидією з двох протилежних боків. Їх, як "сепаратистів" і "зрадників", "мазепинців" не сприймали російські праві (на зразок В.Шульгина, видавця і редактора впливової газети "Киевлянин", колишнього депутата Державної Думи, який на знак протесту незабаром навіть подався з Києва на Дон). Не менш рішуче від П.Скоропадського, як від "поміщика" і "царського генерала", відхрещувалися і соціалісти всіх відтінків (за винятком деяких, як Д.Дорошенко, соціалістів-федералістів), зокрема українські, вважаючи гетьмана, які всіх заможних та російськомовних осіб українського походження "не-українцями". За їх концепцією "безкласовості української нації", особливо популярною в колах українських есерів і соціал-демократів, справжніми українцями були лише представники "трудящих кляс" – селяни, робітники та демократична за походженням інтелігенція.

Проте, як свідчать численні джерела, населення загалом поставилося до проголошення Гетьманату з порозумінням. За свідченням австрійського генерального штабу вже у першій половині квітня майбутній гетьман користувався "великою повагою в місті і на селі". П.Скоропадський писав, що вже в день перевороту він "мав враження, що переміна влади... зустрінута загалом із задоволенням" [5, 109].

Більш насторожено до цих подій поставилась українська громадськість Галичини. Як згадує Д.Дорошенко, який в кінці квітня 1918 p. перебував у Львові, після одержання інформації про переворот "знайомі кинулись мене розпитувати, що це може значити? Чи не кінець це української державності?.. Я зазначав своїм галицьким знайомим, що імена – гетьмана Скоропадського та М.Василенка – вже самі собою свідчать, що діло йде не про "кінець української державності", а, щонайбільше, про зміну її форми" [5, 110].

Зміна форми правління, до якої привели події 29 квітня, висунули питання про ставлення до нової влади. Психологічний стан київської інтелігенції несоціалістичної орієнтації (а такої, особливо після більшовицьких злочинів в лютому 1918 p. була абсолютна більшість), як і взагалі середніх верств населення, добре відтворює М.Могилянський. Події, пише він, розгорталися з такою феєричною швидкістю, що міщанській думці за ними було важко встигнути. Як дивитися на державний переворот, в центрі якого стоїть постать генерала П.Скоропадського? Прямолінійні доктринери з різних таборів таврували і ганьбили його як могли, називаючи "німецьким ставлеником", але поміркованіші люди намагалися оцінити ситуацію об'єктивно й гадали приблизно так.

По-перше, окупація України німцями – об'єктивний факт, і не нова влада в цьому винна. По-друге, німці дали згоду на утворення місцевого уряду з поміркованих елементів і беруться своїми силами забезпечувати порядок в Україні, не допускати розвитку більшовизму і захищати й від його проникнення ззовні. По-третє, у випадку нелояльності німці просто проголосять Україну окупованою територією і, як то було в Бельгії чи Польщі, встановлять свою безпосередню владу і вивезуть все, що тільки можливо. І чи краще це буде, ніж система гетьманату?! "Сумніви, як відомо, величезною більшістю розв'язані були позитивно, тобто в бік співробітництва і підтримки генерала П.Скоропадського".

Населення, розчароване правлінням уряду Центральної ради і не бажаючи запровадження прямого німецького правління виказало новій владі цілковиту лояльність. У цьому відношенні цікаво навести і думку німецького посла в Києві в телеграмі від 2 травня 1918 p.: "Уряд може розраховувати на підтримку всіх власницьких класів, включаючи дрібнопомісне селянство, в той час як, можливо, занадто різке підкреслювання диктаторського принципу відштовхнуло від нього робітничий клас".