Розділ 2. Зовнішня політика гетьманського уряду

Успіхи в справі економічного відродження і налагодження нормальних умов життя стали можливими лише завдяки забезпеченню політичної стабільності, на що було спрямовано як внутрішню, так і зовнішню політику гетьманського уряду. Ситуація в Україні протягом 1918 p. зумовлювала нероздільність внутрішньої й зовнішньої політики. З одного боку, в Україні перебували німецькі та австро-угорські війська, які становили один з найважливіших чинників, що визначав стан справ у країні. З іншого, в Україні перебувала величезна кількість людей, за своїм походженням, долею, переконаннями органічно причетних до світу російських політичних сил: як лівих, особливо більшовиків, та, меншою мірою, російських лівих есерів та анархістів, пов'язаних з Радянською Росією, так і правих або правоцентристських, орієнтованих на білий рух, котрий протягом 1918 p. набирав силу на Північному Кавказі і орієнтувався на країни Антанти.

Таким чином, якщо гетьман і його уряд змушені були спиратися на Країни німецького блоку і враховувати це при розбудові своєї внутрішньої і зовнішньої політики, то ліва опозиція до його влади розраховувала на допомогу більшовицької Росії, а права, що вперто стояла на засадах "єдиної й неподільної", була пов'язана з Добровольчою армією, яку підтримували Франція і Англія. Відповідно, політична ситуація в Україні безпосередньо залежала від співвідношення сил між Центральними країнами. Радянською Росією і державами Антанти, яке принципово змінювалося протягом 1918 p. На початку і в середині року російські більшовики були ще занадто слабкі і, пов'язані Брестською угодою, не могли розпочати відкриту агресію проти України, перевага ж однієї з коаліцій на фронтах Першої світової війни ще чітко не визначилася і домінуючою силою в Східній Європі залишалася німецька армія. Але протягом осені 1918 p. ситуація принципово змінилася. Більшовики зміцніли і, здобувши вирішальні перемоги на Середній Волзі та в Приураллі, готувалися до загарбання України. В цей час остаточно визначилася і поразка Німеччини, союзники якої один за одним виходили з війни. Це підривало основи гетьманської державності і водночас сприяло активізації правоцентристських російських сил, орієнтованих на А.Денікіна, війська якого здобували все більших успіхів, та Антанту, вплив якої на події на півдні Східної Європи і на Кавказі зростав.

Отже, доля Української гетьманської держави визначалась не тільки станом справ у ній самій, а й геополітичним розкладом сил навколо неї, що якісно змінився протягом 1918 p. Від того, зростала чи слабшала могутність однієї з трьох світових сил – Центральних країн, Радянської Росії та Антанти, змінювався і політичний розклад протидіючих угруповань в самій Україні. Але і тут повної відповідності між внутрішніми політичними угрупованнями та трьома названими вище геополітичними центрами не було. Гетьман і його оточення через розміщення в Україні німецьких та австро-угорських військ були дуже тісно пов'язані з країнами німецької коаліції. Більшовицькі структури та інші російські ліві, що підтримували ідею радянської влади фактично виступали агентурою червоної Москви. Російські Правоцентристські угруповання були, відповідно, орієнтовані на Добровольчу армію та Антанту. Але зовнішньополітична орієнтація опозиційних до гетьмана українських соціалістичних партій, що до того утворювали Центральну раду, не була однозначною. Їх крайнє ліве крило на чолі з В.Винниченком все більше схилялося до більшовиків, групи ліберально-центристського спрямування з А.Ніковським, цілком лояльні до німців, погоджувалися на роль легальної опозиції. А радикальні, більш національне, ніж соціалістичне настроєні, сили, лідером яких став С.Петлюра, знаходячи певне порозуміння з німцями, після їх поразки намагалися знайти порозуміння з Антантою. Але протягом весни, літа і початку осені 1918 p. сили німців майже усіма вважалися непохитними, і тому внутрішньополітична боротьба в Україні передусім співвідносилася з позицією Німеччини щодо подій у Східній Європі.

На відміну від есерівського уряду Центральної ради, П.Скоропадському пощастило досягти порозуміння з представниками вищого німецького командування (фельдмаршал фон Ейхгорн, генерали Гренер та Людендорф). Так, вже 4 травня 1918 p. з штабу головнокомандуючого Східним фронтом надходить така його характеристика: "В наш час ідеологів, фантазій та недоумства він принаймні проявив себе як чоловік. Яка буде його подальша поведінка – важко визначити; в усякому разі він справляє враження непересічної особи. Вчора, 2 травня, він мав розмову в штабі і дуже ясно і розумно говорив про політичний та економічний стан країни. Пізніше один з провідних німецьких військових керівників Е.Людендорф у своїх спогадах писав: "Як і треба було сподіватися, молодий український уряд виявив себе нездатним захистити у країні спокій... З гетьманом Скоропадським у Києві прийшов до влади чоловік, з яким можна було добре працювати". Заходи гетьмана, спрямовані на підтримку добрих взаємин з німцями, цілком зрозумілі в контексті умов, що склалися тоді. Вони мали на меті забезпечити в Україні порядок і стабільність та гарантувати її безпеку від агресивних замахів російських більшовиків.

У свою чергу, майже до своєї остаточної поразки. Центральні країни були зацікавлені в існуванні окремої Української держави, пов'язаної з ними низкою економічних та політичних угод. В їхніх інтересах було забезпечити в Україні порядок та спокій, без яких остання не могла б виконати свої, дані урядом Центральної ради та підтверджені гетьманом, зобов'язання щодо відправки ешелонів з харчами. Таким чином, у справі забезпечення в Україні миру та злагоди, необхідних для нормального економічного життя, інтереси Німеччини та гетьманського уряду, як і всього населення України, за винятком радикально-соціалістичних сил, повністю співпадали. Тому ця успішна співпраця П.Скоропадського з німецьким командуванням заслуговує не на осуд, а на цілком схвальну оцінку.

Водночас