Незважаючи на таку протидію з боку німців у справі розбудови українських збройних сил, гетьманський уряд та його військове міністерство на чолі з О.Рогозою плідно працювали в цьому напрямі, закладаючи "добрі організаційні рамки майбутньої української армії". 24 липня 1918 p. Рада Міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов'язок та затвердила план організації армії. Виходячи з нього, українська армія мала нараховувати трохи більше 300000 особового складу і складатися із восьми армійських корпусів, однієї сердюцької дивізії (свого роду гвардії), восьми корпусних кінних полків, однієї окремої таврійської піхотної бригади, чотирьох кінних дивізій, однієї окремої кінної бригади, двох понтонних куренів, трьох окремих важкогарматних бригад, трьох повітряних інспектур, двох інспектур повітроплавних батальйонів, однієї ескадрильї бомбардувальних літаків, однієї повітряної школи, чотирьох залізничних куренів, дев'яти інспектур кінного ремонту, восьми ремонтних депо, одного булавного кінного полку (свого роду кінної гвардії), чотирьох запасних кінних полків і 108 повітових комендатур. Крім того, мали бути зорганізовані восени 1918 p. Військова академія з трирічним навчанням, чотири кадетські школи, дві військові школи старшин для піхоти та по одній для кінноти, артилерії та технічної служби.

Корпуси мали поповнюватися територіальне, вони діставали назву за місцем свого розташування: І – Волинський, II – Подільський, III – Одеський, IV – Київський, V –Чернігівський, VI – Полтавський, VII – Харківський, VIII – Катеринославський, що в цілому відповідало поділу України на губернії. Корпус складався з двох піхотних дивізій, двох бригад польових гармат, однієї бригади важких гармат, одного корпусного кінного полку, чотирьох автопанцирних сотень, чотирьох радіотелеграфних сотень, одного повітряного парку, одного технічного куреня, одного санітарного куреня і двох залізничних сотень. Піхотна дівізія складалася з трьох піхотних полків, полк із трьох куренів, курінь із трьох стрілецьких сотень і сотні скорострілів (кулеметів). Тобто, курінь відповідав батальйону, а сотня – роті. Кінна дивізія мала дві бригади, один кінно-гарматний полк, кінну сотню піонерів, сотню мотоциклістів і сотню кінних розвідників; бригада –два кінні полки; полк –п'ять кінних сотень – і кінну сотню кулеметників. Гарматна бригада складалася з трьох полків, у кожному по три батареї. Загалом у складі української армії мало бути 54 піхотних полки, 28 кінних, 48 полків польових гармат, 33 полки важких гармат і 4 кінно-гарматні Полки.

З основними напрямами української внутрішньої політики була пов'язана зовнішньополітична діяльність гетьманської держави, якою керував відомий історик і український громадський діяч Д.Дорошенко. Завдяки його відданості державотворчій справі, енергії, знанням та широким поглядам на місце України у світовому співтоваристві було розпочато широку роботу для утвердження молодої держави на міжнародній арені.

Центральна рада підтримувала дипломатичні зв'язки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Туреччиною, і це на початку 1918 p. було значним досягненням УНР. Діапазон зовнішніх зносин гетьманської України принципово розширився. Постійні і дружні зв'язки вона підтримувала з козачими урядами Дону і Кубані, чому сприяли заходи П.Скоропадського щодо відновлення козацтва в Україні. Велися переговори з місцевою владою Криму про його входження до складу України, але завершені вони такі не були. Кримський уряд наполягав на федерації з Україною, при збереженні державної самостійності півострова, тоді як Україна погоджувалася надати йому лише автономний статус. Так само гетьманська делегація не встигла закінчити розпочаті 4 жовтня у Києві переговори з Румунією стосовно зайнятої її військами ще в грудні 1917 p. Бессарабії, проведення остаточної лінії кордону між двома державами та встановлення між ними упорядкованого товарообміну.

Добрі відносини були налагоджені з урядами Фінляндії, Литви та Грузії. До речі, визнаючи незалежність останньої, П.Скоропадський відкрито встав у конфронтацію з А-Денікіним, який і думки не припускав про можливість існування самостійних держав у Закавказзі. Було встановлено дипломатичні стосунки з такими нейтральними під час першої світової війни країнами, як Швеція, Норвегія, Данія, Голландія, Іспанія, Персія. Особливо щирими були взаємини між гетьманською Україною та керівництвом Болгарії, про що свідчать, до речі, німецькі документи [57, с.133]. Але коли влітку 1918 p. Україна зробила спробу зав'язати безпосередні зв'язки з Францією та Англією, Центральні країни рішуче запротестували [7, с-380 – 385]. Це яскраво свідчить про залежність зовнішньополітичного курсу України від останніх, але здобуті досягнення демонструють і значні успіхи української дипломатії в 1918 p. Розвиваючи їх, 8 жовтня гетьманський уряд, обговоривши мирні пропозиції країн германської коаліції державам Антанти, вирішив домагатися власного представництва на майбутній мирній конференції, якою мала закінчитися перша світова війна. Але розпочате в листопаді повстання проти Гетьманату зірвало ці далекоглядні плани.

Зрозуміло, що пронімецька політика України не могла не зберігатися до остаточної поразки Центральних держав у війні. Але гетьманська дипломатія вивела взаємини між Україною та Німеччиною на принципово вищий рівень. Гетьманський уряд спромігся перенести безпосередні стосунки з вищою німецькою владою до Берліна. Подорожі до німецької столиці голови Кабінету Міністрів Ф.Лизогуба та у вересні 1918 p. самого гетьмана, який особисто вів переговори з