Але з Австро-Угорщиною стосунки складалися досить неоднозначне. Вони ускладнювалися нерозв'язаним питанням про майбутній статус Східної Галичини та Буковини і приналежність Холмщини, на яку, крім України, претендувала і Польща, яка у листопаді 1918 p. вступила у фазу державотворення. За доби Гетьманату ця проблема так і не була вирішена, тим більше, що провідні політичні кола галичан, особливо після того, як Австро-Угорщина розпалася і Польща висунула претензії і на їхні землі, орієнтувалися переважно не на П.Скоропадського, а на сили Директорії.

Але основною проблемою було встановлення нормальних взаємин з більшовицькою Росією. В нещирості кремлівських представників на переговорах гетьманський уряд був переконаний, але визнання незалежності України з боку Москви та підписання мирного договору з урегулюванням проблеми кордонів було життєво необхідно. 23 травня в Києві розпочалися українсько-російські мирні переговори, на початку яких радянська делегація офіційно визнала Україну незалежною державою. 13 червня було підписано угоду про перемир'я, за якою між державами припинялися військові дії та встановлювалися демаркаційні лінії і торговельні відносини, налагоджувався залізничний зв'язок, обидві сторони висловили бажання працювати над укладенням мирного договору. Але його підписання затягувалося. Водночас більшовицькі місії в Києві та Одесі активно проводили підривну роботу і встановлювали контакти з усіма радикальними антиурядовими силами. І коли на початку жовтня очевидною стала неминуча поразка Центральних країн у війні, а відтак і можливість не рахуватися з підписаними з Україною документами, радянська делегація перервала переговори. Тоді Радянська Росія вже відкрито готувала вторгнення на українські землі. Проте, незважаючи на провал переговорів про остаточний мир, офіційне визнання незалежності Української держави з боку більшовицького уряду Росії мало велике політичне значення і зміцнювало міжнародні позиції молодої держави. Фактично це було перше в історії категоричне і недвозначне визнання незалежності України з боку Росії. Як прецедент воно відіграло свою роль у подальшій боротьбі українського народу за свою самостійну державність.

Розділ 3. Розвиток освіти та культури в період гетьманування П. Скоропадського

Діяльність гетьманського уряду у царині культурного життя та просвіти з самого початку відзначалась планомірністю, зваженістю та поміркованістю і проводилась у загальному контексті завдань розбудови Української держави.

Одним з найважливіших питань духовної культури на Україні були церковні. Центральна рада, складаючись переважно із соціалістів різних відтінків, ставилась до проблеми організації церковного життя легковажно, не враховуючи, що величезна кількість населення країни відносилася до православної конфесії. Проста декларація національно-персональної автономії, проголошена Центральною радою III Універсалом, на папері гарантувала національним меншинам і права вільного віросповідання, але релігійні почуття переважної більшості українського народу взагалі не привертали увагу діячів першого парламенту України та його уряду.

Слід зауважити, що значна частина українського за походженням духовенства прихильно ставилась до національного руху, і такі ієреї, як єпископ Дмитро Уманський та Павло Погорілко в квітні 1917 p. були обрані до президії Українського національного конгресу. Але в соціалістичній Центральній раді представників духовенства не було, а місця для них взагалі не передбачалися. Незважаючи на це, наприкінці 1917 p., коли виразно окреслилась небезпека більшовицької окупації України, Українська православна церковна рада видала відозву, в якій закликала підтримати Центральну раду та Генеральний секретаріат. На жаль, і в цей час український церковний рух не знайшов відгуку. Важливість конфесійних справ для розбудови державності усвідомлював хіба що один генеральний писар О.Лотоцький. Як з жалем констатував згодом Д Дорошенко, молода українська державність недооцінювала українського церковного руху і не надала йому потрібної підтримки.

Іншу позицію з самого початку обрали П.Скоропадський та його уряд. Сам акт обрання його гетьманом увінчався урочистим молебнем на Софійському майдані та благословінням нового керівника України преосвященним архієпископом Никодимом, який виконував обов'язки архіпастиря замість замордованого більшовиками мстрополита Київського Володимира. Це, за свідченням очевидців, сприяло наданню всій справі піднесення та урочистості і зворушувало серця як селян-хліборобів, які на своєму з'їзді проголосили П.Скоропадського гетьманом, так і пересічних киян, що зібрались на площі привітати його.

В "Грамоті" від 29 квітня 1918 p. гетьман, підкреслюючи рівність всіх громадян України, звертається до них "без різниці національності й віросповідання" із закликом допомагати йому в розбудові незалежної держави. У виданому того ж дня "Законі про тимчасовий устрій" другий розділ зветься "Про віру" і складається з двох параграфів. У першому, зважаючи на реальний стан духовної орієнтації абсолютної більшості народу, констатується, що "первенствуюча в Українській державі є віра християнська, православна", але в наступному відразу ж підкре­слюється, що "всі, не належні до православної віри громадяни Української держави, а також всі мешканці на території України користуються кожний повсемістно свобідним відправленням їх віри і богослужіння по обряду оної" [1, 123].

Якою мала бути православна церква в незалежній Українській державі? Вже протягом 1917 p. серед віруючих та духівництва в українських губерніях відбувались суперечки з приводу того, чи треба по-старому зберігати підпорядкованість церковних структур українських земель російським, чи, навпаки, необхідно організувати власну автономну або навіть автокефальну українську православну церкву. 7-20 січня 1918 p. у Києві проходив Всеукраїнський церковний собор. Проте більшовицьке повстання, розпочате в ці дні, перервало хід його засідань, а під час захоплення міста червоними загонами було забито значну частину служителів культу разом з митрополитом Київським Володимиром, внаслідок чого українська церква залишилась без керівництва.

Засвідчивши глибоку повагу до християнської віри в день прийняття влади, гетьман не міг