залишити невирішеним питання про статус православної церкви в Україні. Було засновано міністерство віросповідань, яке очолив професор В.Зіньківський, відомий вчений і філософ, прихильник автокефалії, згодом професор Богословського православного інституту у Парижі. Але в своїй діяльності він зустрів сильну опозицію з боку значної частини єпископату та мирян, які за вказівкою Московського патріарха Тихона обрали митрополитом Київським архієпископа Волинського Антонія Храповицького, якого гетьман вважав реакціонером і в особі якого передбачав зустрінути ворога нової України. Взагалі, консервативне вище духовенство, як з болем згадував П.Скоропадський, погано розуміло "ту тяжку драму, яка в нашім державнім та церковнім житті тоді відбувалася" [1, 124]. Це вело до нових труднощів, яких при більш гнучкій позиції ієрархів можна було уникнути.
В особі митрополита Антонія українська церква дістала запеклого ворога. В.Зіньківський оголосив Всеукраїнському церковному соборові, що відкрився у Києві 20 червня 1918 р., непохитну волю гетьмана – встановити автокефалію української церкви, але більшість ієрархів відхилили цю пропозицію і залишили в силі підпорядкування київського митрополита патріарху Московському. Проте гетьманський уряд не примирився з такою залежністю, і 12 листопада 1918 p. на останній сесії Собору вже новий міністр віросповідань O.Лотоцький оголосив декларацію, де було сказано: "В самостійній державі має бути і самостійна церква... Це не лише церковна, але й національна наша необхідність... Від імені уряду Української держави маю за честь оголосити його тверду і непохитну думку, що українська церква має бути автокефальною" [1, 126]. Таким чином, є всі підстави стверджувати, що саме гетьманський уряд поклав початок автокефалії української церкви.
Опозицію, не менш сильну, ніж у випадку з розбудовою незалежної церкви, постійно зустрічало і міністерство народної освіти, яке очолювали такі авторитетні діячі, як М.Василенко, П.Стебницький та В.Науменко. Відмовляючись від поверхових поглядів більшості членів Центральної ради на можливість швидкої та суцільної українізації системи освіти, члени гетьманського уряду розуміли, що в цій справі необхідно підходити диференційовано у початковій, середній та вищій школі, в україномовному селі та російськомовному місті.
Початкові школи, якщо вони були забезпечені відповідними педагогічними кадрами, здебільшого легко переходили на українську мову. Тому міністерство народної освіти значну увагу приділяло організації вивчення української мови в учительських семінаріях. Інша ситуація склалася у середній міській школі, гімназії, де до справи українізації у цілому вороже ставились і батьківські комітети, і переважно педагоги.
Тому щоб уникнути зайвих конфліктів і не провокувати напруження на такому ?рунті (які, на жаль, мали місце за часів Центральної ради), гетьманське міністерство вважало за доцільне не українізувати існуючі російськомовні гімназії, а засновувати нові, україномовні. І успіхів у цій справі було досягнуто відчутних. Якщо за часів Центральної ради у Києві було лише три українські приватні гімназії, які в 1918 p. перейшли на державний кошт, то наприкінці гетьманської доби їх по всій Україні, і не тільки в містах, а й у селах, налічувалось вже близько 150. Існували вони за державний рахунок. У тих гімназіях, де зберігалась російська мова, як обов'язкові запроваджувались українська мова та українознавчі дисципліни.
Аналогічного підходу дотримувались і у царині вищої освіти. Протягом періоду гетьманства до трьох російськомовних університетів, що існували до 1917 р. – Київського, Харківського та Одеського, – додалися ще два українських. Перший державний український університет урочисто відкрився 6 жовтня 1918 p. в Києві, другий –22-го того ж місяця у Кам'янці-Подільському. Передбачалося відкрити українські університети і в інших містах. Тоді ж товариство "Просвіта" та земство заснували в Полтаві історико-філологічний факультет як основу майбутнього вищого навчального закладу в місті.
Зрозуміло, що всі ці освітні заходи мали сенс лише за умов розгортання друкарської справи. Тому уряд асигнував велику суму на видання підручників різного типу. Особлива увага приділялась забезпеченню навчальною літературою початкової школи, для якої протягом гетьманського правління було видано кілька мільйонів при" мірників українських підручників.
Водночас засновувались інші культурні заклади, без яких духовне життя Української держави не могло бути повноцінним. Серед них варто відзначити Державний український архів. Національну галерею мистецтва, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку. Український театр драми та опери. Українську державну капелу. Державний симфонічний оркестр та ін.
Ідея створення найвищої наукової інституції України – Української Академії наук – виникла наприкінці XІХ – на початку XX ст. у колах передової української інтелігенції (В.Антонович, О.Косинський, М.Лисенко, К.Михальчук, В.Симиренко, М.Грушевський та ін.). Проте вона не дістала тоді практичного втілення. Розглядалася ця ідея й у таких об'єднаннях діячів науки і культури, як Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові та Українське наукове товариство (УНТ) у Києві. Зокрема, 29 березня 1917 p. на загальних зборах УНТ за пропозицією М.Грушевського було порушено питання про створення Української Академії наук. З метою розробки статуту Академії та з'ясування питань щодо її фінансування навіть було обрано комісію з 13 осіб. Проте остання так і не розпочала роботи. Однак і в подальшому члени товариства не лишали думки про створення Української Академії наук. Так, В.Перетц працював над розробкою її статуту.
Гаряче підтримав цю ідею відомий український історик і громадський діяч М.Василенко, який чимало зробив, щоб її реалізувати. З перших днів свого перебування на посаді міністра народної освіти та мистецтва в гетьманському уряді він спрямовує свою діяльність на створення Української Академії наук. За його ініціативою у міністерстві організовуються дві комісії: для розробки законопроекту по створенню Української Академії наук та у справах вищої школи і наукових закладів.
На початку