Голод 1932-33років на Україні
Серед причин голоду в 1932-33 р.р. найголовнішим був перехід до примусової колективізації, що супро-воджувалося злочинною політикою «розкуркулювання»., Змушені силою вступати до колгоспів, селяни вдавались до різних акцій протесту, аж до вирізання та продажу худоби. Відсутність матеріальної зацікав-леності, причина якої крилась в продрозкладці, вира-жалась у неприйняті ними колективної праці. Все це підривало продуктивні сили села.
Однак, розглядати голод 1932—1933 р.р. лише як результат сталінської колективізації було б неправиль-ним. Адже врожай 1932 р. тільки на 12% був меншим середнього показника 1926—1930 р.р. Першою при-чиною голоду слід вважати «підхльостування» індуст-ріалізації, реалізацію нереальної програми будівництва фабрик і заводів, що в свою чергу вимагало все зрос-таючого фінансування на закупку за кордоном необ-хідного промислового устаткування. Однак в зв'язку зі світовою кризою ціни на світовому ринку на хліб впали. Тепер, щоб виконати заплановані закупки тех-ніки, необхідно було збільшити експорт хліба. Що і було зроблено. Так, якщо у 1930 р. при зборі 835 млн. центнерів хліба було вивезено за кордон 48,4 млн. центнерів, то у 1931 р., коли урожай був значно меншим — 695 млн. центнерів хліба, на зовнішній ри-нок було поставлено 51,8 млн. центнерів зерна.
Трагічні події на Україні були викликані також спробою з допомогою голоду зламати опір селянства колективізації.. Перший секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підкреслював: «Куркулі хочуть задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду, ми перекинемо руку голоду на горло куркуля». В. Затонський говорив про голод як про засіб виховання непокірних стверджую-чи, що «якщо вони помруть, це послужить уроком для інших». А К. Ворошилов відверто зізнавався: «Ми пішли свідомо на голод, тому що нам потрібен хліб».
Очевидно, що Сталін розглядав голод, як засіб боротьби з українським націоналізмом. Лідер біль-шовиків підкреслював, що «...національне питання є селянське питання». Ототожнюючи цю думку, одна із газет в 1930 р. писала: «спеціальне завдання колекти-візації на Україні полягає в тому, щоб... знищити соціальну базу українського націоналізму — індивіду-альне сільське господарство».
В країні відбувалась постійна корекція планів хлі-бозаготівлі в сторону їх збільшення. Спершу з уро-жаю зерна 1930 р. вона визначалась в розмірі 430 млн. пудів. Потім поставку зерна збільшили до 440 млн., і, нарешті, до 490 млн. пудів. В 1932 р. план хлібозаго-тівлі зріс на 44%. Чи була реальною можливість справитись із поставленим завданням? Безумовно, ні. Про це заявило і ряд господарств України. Проте керів-ництво республіки вирішило будь-що добитися вико-нання плану здачі хліба державі. На місця були ро-зіслані директивні документи, про зміст яких можна судити по постанові Політбюро ЦК КП(б)У від 14 січня 1932 р. В постанові критикувалось керівництво Ново-українського району, яке, не дивлячись на поперед-ження ЦК «своєю опортуністичною практикою..., ігно-рувало роботу щодо мобілізації колгоспних мас, зокрема, колгоспного та бідняцько-середняцького ак-тиву, на боротьбу з куркулем за виконання плану хлібозаготівель». Закінчувався цей і подібні йому доку-менти репресіями проти посадових осіб, які не роз-діляли авантюрних планів керівництва щодо хлібозаготівлі.
Непідготовленість до сівби, відсутність належного насіннєвого фонду затягнули посівну компанію до червня. Значні земельні масиви, які так і не були за-сіяними, перетворились на розсадники бур'янів. Через відсутність догляду за просапними культурами, частина посівів загинула. Селяни, пограбовані хлібозаготівельниками, ще восени почали голодувати. Керівництво республіки спробувало применшити його масш-таби. С. Косіор наголошував: «У нас є окремі випадки і навіть окремі села голодуючі, однак це тільки ре-зультат місцевого головотяпства, перегинів, особливо стосовно колгоспів. Деякі розмови про голод на Ук-раїні треба відкинути». І це говорилося в той час, коли населення половини сіл Зіновьєвського і Новомиргородського районів на Одещині опухло від постійного недоїдання. В такому стані перебувало від 30 до 50 смей в кожній сільраді. Злочинна бездіяльність міс-цевих властей викликала обурення у селян. В листі Сталіну член Жмеринської партійної організації А. Беньківський жалівся, що «бідняки-колгоспники відк-рито нарікають на Радянську владу і комуністів, і ніякої роз'яснюючої, заслонюючої роботи не ведеться. Районні керівники займаються самопостачанням, п'ян-кою. Коні, худоба, свині і птиця по Жмеринському ра-йоні дохнуть безпощадно».
І все ж таки факт голоду керівництву республіки прийшлось визнати на третій конференції КП(б)У, що відбулась в липні 1932 р. Учасники конференції гово-рили про низький рівень господарювання, який привів до втрати половини урожаю. Не виправила ситуацію і спроба добитися вищої продуктивності праці через впровадження трудодня, який повинен був врахувати не тільки кількісні, а й якісні результати роботи. Май-же третина господарств України в 1932 р. не вела обліку трудоднів. Та і там, де це робилось, часто біль-шість із них «заробив» управлінський та обслуговую-чий персонал.
В результаті, у червні-липні 1932 р. Україна заго-товила близько 3 млн. пудів хліба, що було значно менше в порівнянні із відповідним минулорічним пе-ріодом. Розлючений Сталін зажадав пояснень. В облас-ті було надіслано телеграми з вимогою вжиття негай-них заходів щодо посилення хлібозаготівлі. Серпнева «атака» знекровила село і потік зерна помітно вщух. Реакція була класично-сталінська. 7 серпня 1932 р. приймається Закон про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Відповідно до цього законодавчого акту за розкрадання майна колгоспів і кооперативів передбачалась вища міра пока-рання — розстріл, а за пом'якшуючих обставин — поз-бавлення волі на строк не менше 10 років. В народі цей документ охрестили «законом про колгоспи». Тому назву йому дали в зв'язку з частим
