Поїздка Кагановича по республіці супроводжува-лася масовими репресіями. (Критика хлібозаготівель «збагатилася» висилкою у віддалені райони країни ти-сяч селянських родин. Зокрема, Одеським обкомом партії і облвиконкомом ухвалюється рішення про ви-силку за межі України 500 сімей. Така ж міра пока-рання «рекомендувалась» Одеським обкомом КП(б)У по відношенню до 700 сімей 20—25 сіл відстаючих районів. Широко застосовувались конфіскація і роз-продаж селянського майна, включаючи будівля. Окремі спроби місцевих властей зберегти насіннєвий фонд нещадно подавлялись. В Оріховському районі на Дніпропетровщині ще було розстріляно старшого агронома райземлеуправління, п'ятеро керівників і спеціалістів засуджено до 10 років позбавлення волі в концтаборах, п'ятеро — до восьми, двоє до п'яти років.

Як результат, з України було вивезено всі наявні запаси хліба. Необхідно було готуватися до сівби, а Донецька область мала тільки 21 % від потрібної кількості насіння. Одеська — 14%, Дніпропетровська — 10 % Аналогічною була картина і в інших областях республіки. Наведені дані свідчать що новий виток, який розпочався в 1933 р. був викликаний свідомими діями тогочасного державного і партійного керів-ництва.

Вилучений у селян хліб під надійною охороною відлежувався на складах «Заготзерна». У буртах за колючим дротом громадилась кукурудза, яку переробляли на технічні потреби. На всю потужність пра-цювали спиртові заводи, переганяючи спирт на зер-ню. Іноді селянин, особливо жінки, доведені до відчаю голодною смертю дітей, намагались силою відбити хліб. В селі Плошки на Полтавщині під час такого штурму багато жінок було вбито, а тих, хто вцілів, заслали. Рятуючись від смерті, люди їли собак, котів, щурів, кору і листя дерев. В колгоспі «Перемога» Барвінківського району на Харківщині селяни ціною нелюдської праці розкрили мичаші нори на площі 120 гектарів. У результаті вдалось одержати 17 цент-нерів зерна.

Особливо трагічною була доля дітей. В 180 райо-нах України, які не виконали план хлібозаготівель, школи-інтернати, дитячі будинки, колонії, притулки були зняті з державного постачання. Щоб не вмерти з голоду, діти цих установ змушені були тікати, чим збільшили безпритульність. Багато втікачів ставали бездомними, ночували на вокзалах, горищах, у підвалах, жебракували. Безпритульність породжувала епідемії тифу та інших хвороб. [Статистичні дані свід-чать, що за неповними даними (деякі відомості за 1931—32 р.р. відсутні), кількість учнів у початкових, неповно-середніх, професійних школах для перерост-ків, а також дошкільнят за 1930/31—1933/34 р. змен-шилась на 1071 тисяч чоловік. Без сумніву, що серед причин цього явища в першу чергу потрібно назвати втрати від голоду і хворіб, виселення людей з обжитих

Серед населення зустрічались численні випадки ка-нібалізму. Виступаючи на міжнародному симпозіумі «Голодомор-33», письменник С. Плачинда розповів про те, що в квітні 1933 року його діда, Максима Плачинду, звироднілі люди вбили, розрубали На частини, одну з них з'їли, а другу продали на базарі, що його старшого брата Іванка, 13 років, вбили, аби з'їсти, дві голодні дівчини... І таких жахливих прикладів було чи-мало.

Поряд з людиножерством поширювалось трупоїдство. В одній лиш Харківській області на 1 червня 1933 р. був зареєстрований 231 випадок поїдання трупів.

Політика сталінського геноциду 1932/33 р.р. кош-тувала українському народ/ 3—6 млн. чоловік. Значні розбіжності наведених даних пояснюється намаганням тогочасних властей приховати справжні розміри на-родної трагедії. Тільки в Київській області в 1933 р. із 9472 трупів, найдених на вулицях, згідно з дирек-тивних вказівок прокуратури (усними і письмовими) в. моргу не зареєстрували 5481.

По всій Україні були ями, куди кидали мерців. Втім, обезсилені люди не завжди мали силу хоронити по-кійників. Вони тижнями валялись на вулицях і в пус-тих хатах. Іноді трупи підтягували до сільрад і кидали там. Потім їх звалювали в загальну яму, ледь приси-павши землю.

Безумовно розміри трагедії були б меншими, якби сталінське керівництво повідомило міжнародну гро-мадськість про голод. Однак, воно продовжувало твер-дити, що все це вигадки недругів Радянського Союзу, і колгоспи в певній мірі забезпечують потреби на-селення в продуктах харчування. Не дивлячись на це, в багатьох країнах світу розпочався збір коштів в фонд допомоги голодуючим СРСР, в тому числі і України. Активно включились в цей процес західно-українська громадкість. Започаткували цей рух свя-щеники УГКЦ панахидами за упокій жертв голодомору і зверненням зробити все можливе для рятунку братів за Збручем. Почин підтримали УНДО (Ук-раїнське Національно-Демократичне Об'єднання) «Просвіта» ОУН (Організація Українських Націоналіс-тів), «Союз Українок» та інші організації. З метою координації дій 25 липня 1933 року у Львові утворено Український Громадський Комітет Допомоги Страж-дальній Україні, який об'єднував 36 організацій. У великих містах були свої комітети, яким підпорядко-вувались повітові, а тим — гмінню. їх активісти влаш-товували благодійні концерти, вистави, безпрограшні речові лотареї, збирали гроші по вулицях, а на отри-мані кошти закуповували продукти. Таку ж роботу проводили українські комітети допомоги в багатьох країнах світу.

Однак, не дивлячись на всі зусилля громадськості надати дієву допомогу голодуючим вдавалось незавжди. Керівництво Радянського Союзу «представило» благодійні наміри людей як політичну провокацію: втручення у внутрішні справи СРСР. М. Калінін у своє-му виступі на сесії ЦВК у грудні 1933 р. заявив: «Збираються політичні шахраї та пропагують нести пожерт-ви «голодуючим» України. І де збираються? У Відні, де пролетаріат буквально вмирає з голоду». Втілюючи в життя дану тезу, працівники радянського консуль-ства у Львові відмовились прийняти зібране продо-вольство і кошти. Радянські прикордонники не про-пускали на свою територію обози з хлібом мотивую-чи тим, що колгоспи повністю задовільняють потребу