Українські допомогові комітети вимагали від урядів західних держав використати дипломатичні канапи, щоб припинити геноцид радянського керівництва про-ти свого народу. Цю політику підтримували громадсь-кі, партійні організації; які звернулися з відповідними протестами до радянського уряду та в Лігу Націй. Значне посилення цих акцій відбулось після публі-кації «Послання Українського Греко Католицького Єпіскопату», до всіх людей доброї волі», підписаного А. Шептицьким, Г. Хомишиним, Й. Коциловським та іншими.

Намагаючись зупинити потік українського зерна на світові ринки, допомогові комітети інформували уряди простих людей Заходу про становище населен-ня за Збручем. Результатом стали все частіші відмо-ви робітників, розвантажувати вагони і кораблі, заван-тажені радянським зерном, скоротився його попит на ринку.

Очевидно, що міжнародна допомога голодуючим була б більш значимою, якби західні журналісти, ак-редитовані в Москві, давали завжди правдиву інфор-мацію про народну трагедію. Зокрема І. Дюранті (Нью-Йорк-Таймс), Л. Фішер («Нейшен») співробітни-чали з офіційними радянськими органами і затаювали перед світом факт голомору на Україні.

Та і саме радянське керівництво проявляло чуде-са винахідливості, щоб створити ілюзію процвітання радянського суспільства. Коли американські журналісти запросили дозвіл відвідати с. Гаврилівку на Дніпропетровщині, де вимерла більшість населення, то вони його отримали напрочуд швидко. Місцеві власті спромоглися заселити Гаврилівку жителями навколишніх сіл. В підсумку було встановлено, що з 1100 жителів померло троє чоловік і то від тифу.

Для зустрічі Е. Ерріо, колишнього прем'єр-міністра Франції, під час його перебування на Північному Кав-казі і Україні підбирались відповідно проінформовані сотні трудових колективів. Вміло подана дезінформа-ція зробила свою справу. 2 жовтня 1933 року на сто-рінках «Правди» він стверджував: «Немає жодної країни такої в світі, про яку нині було написано стільки дурниць, як про Радянський Союз». В усіх цих випадках має місце очевидний політичний фанатизм». Неадекватну трагедію на Україні займали позицію і уряди західних держав. Всіляко підтримуючи орга-нізації, що збирали кошти голодуючим, в той же час вони намагалися м'яко присоромити Сталіна.

Таким чином, проаналізувавши розвиток подій, мож-на зробити беззаперечний висновок, що трагедія 1932 /33 р.р. на Україні, як і в інших районах СРСР (Ку-бань, Північний Кавказ, Поволжжя)— результат свідо-мої політики Сталіна і його оточення. З тому числі і з числа українського партійного і державного керів-ництва. Генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор, голова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦКу) — Г. Петровський, уряд республіки, на чолі з В. Чубарем, В. Затонський, П. Любченко, М. Майоров, М. Скрипник та інші партійні і радянські пра-цівники, будучи причетними до голодомору, в тій чи іншій мірі несуть відповідальність за нього.