На жаль ця ідея залишилась лише прожектом, що так і не був реалізований. Незважаючи на послідовну підтримку Головної Руською Радою політичної лінії на лояльність правлячій династії Габсбургів, центральна імперська влада вирішила взяти курс на підтримку польської громади, що була представлена не священиками та інтелігенцією, а заможними землевласниками.

"Австрійський уряд, наляканий революційними подіями, спочатку пішов назустріч деяким вимогам українців. Але коли революцію було придушено, він виконав лише одну обіцянку: наприкінці 1848 р. заснував у Львівському університеті кафедру української мови, яку очолив Я. Головацький".

Поляки, що відчули реальність загрози втрати впливу в Східній Галичині, розгорнули проти українців шалену кампанію. Їх звинувачували перед центральним австрійським урядом в проросійських намірах, в бажанні прилучити населені ними землі до Російської імперії, в схильності до бунтів та повстань. З полонізованих українців вербувались члени полонофільських організацій, що користувались фінансовою та іншою підтримкою з боку заможних поляків та галицької влади. Полонофільство, що ширилось в середовищі української молоді напередодні "Весни народів" і спиралось на ідеї революції та відродження Речі Посполитої як держави чотирьох рівноправних народів, перетворювалось на досить вигідну роботу.

Як писав К. Левицький "Проти "Головної Руської Ради", як першої політичної організації Русинів (Українців) галицьких заложили були Поляки польонофільський комітет у Львові, званий "Руским Собором" (23. мая 1848 р.), та заманили до себе Івана Вагилевича (виділення К. Левщького — О.С.) на редактора такогож органу "Дневник руский" для "утверджування згоди і одности з миром сполитої отчизни". В такій службі польській й умер Іван Вагилевич, колись руський письменник, потім польський — в дні 10 мая 1866. р. у Львові, та його іменем Поляки назвали одну з вулиць Львова. Іван Вагилевич не видержав гарту боротьби за самостійність нашого народу і марно загинув. Ось так відпав один з товаришів "руської трійці"..,".

Чітко виражена антиукраїнська позиція польського революційного руху, спроби протидіяти процесам національного відродження, кампанія дискредитації українців та їх представницьких органів в очах віденських правлячих кіл призвели до того, що, після подій 1848 року, полонофільство досить швидко втратило свої позиції серед українців в Галичині.

Полонофільство, як і українофільство, не було єдиним чітко вираженим напрямком політичної орієнтації галицьких українців в середині XIX сторіччя. Один з сучасників тих подій, греко-католицький священик В. Подолинський виділяв, як пише К. Левицький, в тогочасному українському русі в Галичині чотири "партії": "Чисто руську, значить українську; польсько-руську; австрійсько-руську і російсько-руську, та заявляє, що партія чисто українська хоче України вільної і незалежної (виділення К. Левицького — О.С.), а змагає до неї просто, безоглядно або через Славянщину. А далі каже о. Подолинський, що ми є Українці і віримо "міцно" у воскресіннє України, скорше чи пізнійше бо минув той час, коли ми вагалися в куті виявити своє ім’я...".

Але й українофільська течія не стала провідною після бурхливих подій 1848 року та реакції, що настала по всій імперії на початку 1850-х років.

Переорієнтація австрійської адміністрації в Галичині на польських магнатів, нездійсненні сподівання на підтримку Відня у вирішенні проблем українців призвели до того, що домінуючі позиції серед них зайняли, на деякий час, прихильники так званого "москвофільства".

Москвофільство, як ідейна, культурна і політична течія, зародилось ще в кінці XVIII сторіччя на Закарпатті, як своєрідна реакція на асиміляторську політику угорської влади щодо українського населення краю. Українці Закарпаття не визнавались за націю, а проголошувались "слов’янізованими мадярами" — "мадяронами", яких треба було "повернути в лоно матері-Угорщини". Ця позиція підтримувалась і угорськими революційними діячами 1848 року. Тому не дивно, що українське населення краю не лише виявило прихильне ставлення до австрійських Габсбургів, а й радо вітало стотисячне військо відправлене російським імператором Миколою І в Угорщину для придушення антиавстрійського повстання. Потужна армія далекої і великої держави, що змогла "приструнити" сваволю мадярських панів, викликала цілу хвилю вдячності і захоплення у місцевого населення Закарпаття. Після 1849 року москвофільські позиції посідають такі визначні діячі українського "будительства" в Закарпатті, як А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський, що стали пропагувати ідеї культурної орієнтації на Росію, необхідність спиратись на її підтримку в захисті національних прав населення краю.

Особливість і складність революційних подій 1848 р. у Галичині полягали в тому, що національно-визвольну боротьбу проти монархії Габсбургів очолювала польська шляхта і буржуазія, які прагнули зберегти національний гніт українського народу.

Польські ліберальні і прогресивно-шляхетські діячі склали петицію до австрійського імператора, в якій висувалися вимоги знищення цензури, звільнення політичних в’язнів, організації національної гвардії, скасування селянських повинностей, запровадження польської мови в діловодстві і школах, призначення на всі посади місцевих людей (маючи на увазі тільки поляків), реорганізації станового сейму, рівності всіх перед законом. У петиції зовсім ігнорувалися справедливі національні вимоги українського народу.

І. Франко в своїй праці "Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині" вказував, що у відповідь на віденські події 13 березня у Львові "поляки відразу почали думати, що тепер пора виконати свій план, так погано розбитий у 1846 р., і бодай у Галичині зробити