на нього Переяславської ради було усним договором Росії і України. Його належало зміцни-ти церковною присягою. Ввечері 8 січня переяславському церков-ному соборі Б.Хмельницький та генеральна старшина присягнули на вірність царю, після чого посли вручили гетьману клейноди — корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січня присягли полковники. А потім усі інші. Разом з тим такий авторитетний дослідник, як Д.Дорошенко, твердить, що далеко не всі групи населення і не повсюдно виявили бажання дати присягу. Відмовився присягати митрополит Київський і заборонив усім громадянам давати прися-гу. Відмовився від присяги кальницький полковник І.Богун, Уман-ський та Брацлавський полки.
Б.Хмельницький і козацька старшина не були впевнені, що усна домовленість виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що московські посли ухилилися від присяги, мотивуючи це тим, що цареві не пристало присягати народові. Однак в історичній науці існує думка, що за наполяганням старшини посли присягну-ли, щоб "выконання прысяги изъ обоихъ сторонъ было".
Прагнучи добитися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому до-говорі і запропонувало свої умови царю.
Проект договору розроблявся довго і ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувалися на усному договорі з Росією. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохання, і в них дуже докладно перераховувалися усі права і вільності України, козацької та інших суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну допомогу України у її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих суплік Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на знак підданства зобов'язувалася сплачувати данину.
Цей чолобитний документ і став проектом майбутнього пись-мового договору з Росією, який був скріплений підписом Б.Хмель-ницького і його печаткою. В науці цю чолобитну називають по-рі-зному: статті Б.Хмельницького, прохальні пункти. Переяславський чи московський договір. По суті в ньому йшлося про своєрідний конфедеративний союз між Україною і Росією.
17 лютого 1654 p. повноважні посли України — генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли цей документ до Москви і 14 березня передали його цареві. Після попереднього вивчення його було повернуто послам для доопрацю-вання і редагування. 21 березня царю було подано документ, який складався вже з 11 статей. При скороченні зміст його майже не постраждав. Цар і бояри розглянули статті і супроводили кожну з них своїм указом. У такому вигляді, тобто статті Б.Хмельницького в редакції московського уряду з указами царя під ними, документ став відомий як Березневі чи Московські статті. 27 березня 1654 p. посли одержали цей документ, та жалувану грамоту царя Олексія Михайловича війську запорізькому і жалувані грамоти козацькій старшині, а також про передачу Чигиринського староства "на геть-манську булаву".
Так, нарешті, рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 p. і Переяславської ради від 8 січня 1654 p. були закріплені письмовим договором. Укази царя під пунктами Б.Хмельницького і три жалувані грамоти за своєю юридичною природою є ратифікаційними актами.
За Березневими статтями навесні 1654 p. Б.Хмельницький вже в союзі з Росією розпочинає війну з Польщею, щоб завершити об'єднання українських земель в етнічних межах, аж до Вісли й угорського кордону. Разом з тим, гетьман наполегливо зміцнює вже існуючу незалежну українську державу.
Договір 1654 р. не торкався територіального складу української держави. Малося на увазі, що у підданство до Росії переходять землі України, на яких проживали українці, що звільнилися з-під влади Польщі. Це був великий простір: на лівому березі Дніпра — Чернігівщина і Полтавщина, на правому — Київщина, східна Подолія, частина Волині. Вже після січня 1654 р. у Польщі була відвойована частина Білорусії, яка приєднувалася до України як Білоруський полк. Запорізька Січ також входила "під високу руку" російського монарха, оскільки складала невід'ємну частину України, хоча й мала автономне ста-новище.
Звільнення з-під влади Польщі, формуван-ня самостійної національної держави створили сприятливі умови для піднесення виробничих сил України. Цьому сприяло вигнання польських феодалів та виключення їх з економічного життя Украї-ни, зменшення магнатсько-шляхетського землеволодіння, збіль-шення дрібної козацької власності на землю, а, отже, і виробників, що працювали на ринок з послабленням тиску феодальної експлу-атації*.
Згідно з Березневими статтями в Україні зберігався апарат влади та управління — військово-адміністративна, військово-козацька і полково-сотенна система, яка склалася у 1648—1654 pp. Гетьман Б.Хмельницький твердо і впевнено очолив цю систему.
За наявності великих повноважень та впливу гетьман не був єдиновладним правителем. Як такий, він, перш за все, був важли-вою складовою частиною військово-адміністративної і полково-со-тенної організації, яка (і, насамперед, генеральний уряд) визначала його політику, спрямовувала його дії. Козацька старшина, шляхта, військо були опорою гетьмана.
Після 1654 p. полковий устрій поширюється й на Слобожан-щину. З введенням полкового та сотенного територіального поділу тут засновується полкова та сотенна адміністрація. У 1652 p. ство-рюється Острозький полк, потім Охтирський, Сумсь-кий та Харківський. Острозький полк заснували переселенці-коза-ки та селяни Чернігівського полку, чим встановлювалася спадко-вість між полковою організацією України та Слобожанщини. Організація на цій території відрізнялася лише тим, що в адмініст-ративних і військових справах вона була підпорядкована безпосе-редньо білгородському воєводі, а через нього — Розрядному прика-зу. Харківський полк був підлеглий харківському воєводі.
Влада полкової організації поширювалася й на, так звані, ра-тушні міста. Це були міста, що знаходилися на території полку і не мали привілеїв щодо управління за магдебурзьким правом.
Але у привілейованих містах, що не підлягали безпосередньо полковій адміністрації, їх органи самоврядування входили до сфери