В квітні 1917 року у брошурі “Якої ми хочемо автономії і федерації” М.Грушевський писав, що права України будуть забезпечені, якщо вона “не стоятиме” одинцем, а всі частини Російської Республіки будуть не тільки автономними провінціями, а державами, зв’язаними федеративним зв’язком”. Також його концепція національно-територіальної автономії України включала постулат повного національного “самопорядкування” і об’єднання українських поодиноких земель в одну національну територію. Далі він розглядає питання, що таке автономія взагалі, і національно-територіальна зокрема, яка користь з такої автономії, що таке федеративний устрій, якою має бути Федеративна Російська Республіка і яке місце в ній посідатиме автономна Україна.

Так виглядала федералістична концепція голови Центральної Ради М.Грушевського в 1917 р. з її головними державними атрибутами – владою, територією, населенням, військом, судівництвом і демократичним ладом.

Ці автономістично-федералістичні концепції М.Грушевського відображені в програмних документах Центральної Ради, її практичній діяльності, а також програмних засадах керівних партій, що входили до Центральної Ради (українських соціалістів-революціоністів, українських соціал-демократів та українських автономістів-федералістів). “Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською”; “Ми, Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти України від Росії” . Це фраґменти з 1-го і 2-го Універсалів Центральної Ради. Куди свідомо спрямовували вони Україну, яке враження справляли на її громадянство, яку свідомість формували.

Державотворча діяльність Грушевського вимагає повної переоцінки і нового висвітлення. Можна лиш погодитись з твердженням грушевськознавця Любомира Винара, що “починаючи від Богдана Хмельницького, творця Козацько-гетьманської держави, на протязі понад 270-літнього історичного розвитку українського народу, Михайло Грушевський був єдиний, допровадив державний постулат української нації до його реалізації, проголосивши повну самостійність і незалежність України в 1918 р.”. До доби М.Грушевського і Центральної Ради нікому з державних і політичних діячів, жодній українській політичній течії або партії зреалізовувати цього не вдалося.

“Які б тяжкі проби не судила переходити Україні і українському народові історичні доля, які б пертрубації не лежали б ще перед ними, великі часи творчості Української Центральної Ради й її акти зостануться великою епохою її розвою, Твердою підставою національного будівництва”, писав голова Української Центральної Ради і перший президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський про історичне значення діяльності Української Центральної Ради ще на початку 1918 р. Справді, сьогодні оцінюємо Українську Центральну Раду як перший парламент, який привів до відродження Української держави в 1917-1918 рр. Тепер усвідомлюємо пророче твердження голови УЦР про її Державні акти, які стали основою українського державного будівництва. Закріплення і відновлення української державності 1991 р. було б немислиме без політичної діяльності Української Центральної Ради і її IV Універсалу.

У Михайла Сергійовича Грушевського вистачило сили, відваги й натхненності гарячим і сміливим словом збудувати й покликати до дії український народ. Ніхто в більшій мірі не мав права на титул фундатора Української Народної Республіки, як Михайло Грушевський. Він поставив державне завдання перед ще непідготовленими народними масами і самою інтелігенцією. Він зробив все можливе, щоб довести до проголошення державної суверенності, а потім і незалежності України. Величезна історична місія випала на долю найбільшого історика. І його нещастям і нещастям цілої України було те, що він сам собі на мав всього необхідного для того, щоб не тільки створити державу, але й втримати її в свої руках.

Висновки

Проблеми українського національно-культурного й державного відродження наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. Викликають великий інтерес у науковців, широкої громадськості. Це природно. Дослідження національного відродження цієї доби в історії України, його теоретиків і подвижників української справи мають виняткове значення. І не тільки пізнавальне, що є вкрай важливим, але, головним чином, практичне – для розв’язання тих складних проблем державотворення, відродження й розвою вітчизняної культури, утвердження духовності і національної свідомості нашого народу на сучасному етапі його розвитку.

Галицьке двадцятиліття – один з найплідніших та найдинамічніших періодів життєдіяльності М.Грушевського, в рамках якого він успішно поєднав наукову роботу з суспільно-політичного та культурно-освітньою працею. Власне, кожен з цих напрямів прикладання активності М.Грушевського мав політичне забарвлення. Наукова спадщина вченого фактично стала історичною метрикою українського народу, одним з основоположних компонентів формування національної ідеології. Вістря його культурно-освітньої діяльності постійно було спрямоване, з одного боку, на пропаганду “української ідеї” в позаукраїнському етнічному просторі, з іншого – на прищеплення національної самосвідомості у якнайширших верств українського населення. Однак попри це політика не була для М.Грушевського самоціллю, а громадський інтерес у галицький період явно домінував над суто політичним.

Громадсько-політична діяльність М.Грушевського 1894-1914 рр. мала широкий всеукраїнський характер. Саме у галицький період, користуючись водночас статусами російського підданого та австрійського професора, М.Грушевський мав можливість значно ефективніше, ніж в інші періоди свого життя, впливати на громадсько-політичне життя порізнених державними кордонами українських земель. Характерно, що така роздвоєність становища не дозволяє М.Грушевському повною мірою заявити про себе у практичній політичній діяльності, через що у галицькій добі він виступає радше як політолог-аналітик, політик-теоретик, аніж політик практик.

В організації історії Наукового товариства ім. Шевченка є ствердження, що роки 1897-1913, на які припадає час головування М.Грушевського, - це найкращий період розвитку Товариства. Без М.Грушевського тодішнє НТШ не осягнуло б того “золотого віку свого