у цій спільній операціі). Деколи, у зв’язку із блокуванням турецьким флотом гирла Дніпра, запорозькі козаки для спільних з дончаками морських походів використовували потайний вихід у Чорне море на чайках через Самару, Вовчу і Кальміус, і поверталися цим шляхом назад. Тому недивно, що на початку XVII ст. при гирлі Кальміусу на місці венеціансько-генуезького поселення Адомахи запорожці побудували своє укріплення Домаху, а вздовж шляху завели пікети та зимівники. Найбільше їх зосереджувалось при витоках Кальміуса та Вовчої. На початку XVIII ст. з Кальміусу постачали городину та тваринницьку продукцію до новозбудованого міста Бахмута, щоб обміняти її там на сіль.
Господарське освоєння Середнього Подонців’я особливо активізувалося в другій половині XVII ст., у зв’язку з масовим переходом українського населення з Правобережної України на Лівобережну й заселенням межиріччя Сіверського Дінця й Дону та утворенням на цій території Охтирського, Харківського, Сумського, Рибінського (Острогозького), а з 1685 р. Ізюмського слобідських полків. До останнього відійшли збудовані в другій половині XVII ст. в межиріччі Дінця й Тору міста Маяки, Соляне (Тор), Городок (Райгород), а з 1704 р. й Бахмут. Усі згадані містечка стали сотенними центрами Ізюмського полку.
Зі сходу в Подонців’я просувались і донські козаки, що призвело до суперечок між ними та слобідськими козаками за Бахмутські соляні промисли в 1702-1703 рр. Оскільки переважаючу більшість населення новозбудованого м. Бахмута становили українці, то Петро І в жовтні 1704 р. розпорядився причислити його до Слобідської України, а соляні промисли відписати на казну. Це рішення послужило поштовхом до повстання донських козаків під керівництвом отамана бахмутських солеварів К. Булавіна, в якому взяли участь і запорожці. Розгром царськими військами повстання К.Булавіна та Старої Січі в 1709 р., за перехід разом з гетьманом І.Мазепою на бік шведського короля Карла ХІІ, а також поразка Петра І у війні з Туреччиною при р. Пруті призвели не лише до змін у ставленні царського уряду до донського й запорозького козацтва, але й територіально-адміністративних змін у регіоні. Наприкінці 1708 р. була створена Азовська губернія, до якої була приєднана значна частина території Ізюмського полку, зокрема міста Бахмут, Тор, Маяки, Райгородок з прилеглими до них землями, що склали Бахмутський повіт, призваний зміцнити вплив царської влади в регіоні. Однак поразка царських військ при Пруті змусила Петра І не тільки повернути Туреччині здобутий в 1696 р. Росією Азов, але й значну частину Північного Приазов”я. Згідно з Прутським, Адріанопольським і Константинопольським договорами (1711,1712,1713 рр.) кордон між двома державами з Дону й Темерника проходив на витоки Тузлова, звідкіля на Міус і Кринку, а з неї по Азовсько-Донецькому водорозділу до Залізної балки на Кривому Торці. Перейшовши його, лівим боком виходив на витоки Сухого Торця та в межиріччя Орелі й Самари, по Самарсько-Орельському вододілу до Дніпра. Територія на північний схід від російсько-турецького кордону складала Бахмутський повіт, а на південний захід — землі Війська Запорозького, що опинилось під владою Туреччини (Олешківська Січ).
Оскільки царський уряд під страхом смертної кари заборонив запорожцям будь-які стосунки з гетьманськими й слобідськими козаками та Доном, то вони все більше концентрували свої зусилля на освоєнні Північного Приазов’я. До цього часу належать згадки про рибні промисли запорожців не лише на північному узбережжі Азовського моря, але й Єйській косі, широку торгівлю рибою, сіллю з Правобережною Україною й Галичиною. Це сприяло збільшенню чисельності населення в регіоні, розширенню старих й появі нових зимівників, розвиткові Кальміуської слободи при Домасі.
Під тиском міжнародних обставин, що склалися напередодні нової російсько-турецької війни, царський уряд вимушений був погодитися на повернення запорожців на освоєні ними землі. Умови, на яких запорожці погодились повернутися на старі місця, були скріплені підписами обох сторін під договором, укладеним влітку 1734 р. в м. Лубнах.
Після повернення на старі місця, запорожці приступили до їх впорядкування та заселення. Вся територія запорозьких вольностей була поділена на паланки (повіти, округи). Дві з них (Бугогардівська та Кодацька) знаходились на захід від Дніпра, а Орельська, Самарська і Кальміуська — на схід. Є всі підстави вважати, що саме в період перебування під протекторатом Криму й Туреччини почалось формування Прогноївської паланки, назва якої походить від соляних прогноїв (озер) на узбережжі Чорного й Азовського морів. Однак її кордони, як і Кальміуської, на перших порах не мали чіткого визначення. Фактично південні кордони цих паланок визначалися російсько-турецьким договором, підписаним у Белграді в 1739 р., тобто після завершення війни 1735-1739 рр. Остаточне розмежування території між Росією і Туреччиною відбулося в 1742 р. Від м. Азова до Міуського лиману кордон проходив берегом Азовського моря, від Міуського лиману прямою лінією до впадіння р. Каратиш в Берду, по ній виходив на Конку, останньою — до Дніпра, Дніпром — до його правої притоки — річки Кам’янки, а від неї – через степ до Південного Бугу, нижче запорозького Гарду.
Особливо великих змін зазнали східні кордони Кальміуської паланки. Викликані вони були не тільки розширенням створеного в 1708 р. Бахмутського повіту Азовської, а після її ліквідації, Воронезької губернії, але й подальшим розселенням, особливо під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр., в Приазов’ї донських козаків. Підтримувані царським урядом заходи донських козаків в освоєнні Північного Приазов’я призвели до частих сутичок між ними й запорожцями, зокрема за узбережжя Азовського моря на схід від Кальміусу, де в першій половині 40-х рр. знаходилась Єланецька