Це рішення царського уряду не влаштовувало керівництво Кальміуської паланки, чим можна пояснити чимало інцидентів які мали місце між донцями й запорожцями до кінця існування Нової Січі (1734-1775 рр.). В Архіві Запорозького коша найбільше цих сутичок зафіксовано на початку 40-х рр., за часів кальміуського полковника Кішенського. Здебільшого приводом до них служили напади донських козаків на рибні промисли, що належали запорожцям на захід від Міуського лиману до Бердянської коси, та соляні соляні озера на ній. Рибні та соляні промисли приносили чималі прибутки паланковій адміністрації, якій промисловці сплачували певні суми, а приїжджі купці відповідне мито, не говорячи про доставку в Приазов’я потрібних місцевому населенню різних товарів, у тому числі й продуктів, яких тут бракувало.

Північна межа Кальміуської паланки проходила по р. Вовчій, якою вона відділялася від Самарської. На заході вона простягалась до Дніпра і межувала з Кодацькою. Загалом за площею Кальміуська паланка перевершувала інші, однак щодо чисельності поселень, то вона займала четверте місце. Чи не найбільш багатолюдною на заході була слобода Миколаївка-Рудева (нині с. Миколаївка Павлоградського району Дніпропетровської області). В 1739 р. вона була заснована козаком Миколою Петровичем Рудим, який поселив у ній 426 чоловік, звільнених з татарського полону. Під час останнього нападу кримської орди, восени 1768 р., слобода була зруйнована татарами дотла, але через 10 років у ній проживало вже 323 чоловіки та 310 жінок. На сході чисельністю населення відзначалися слободи Ясинувата і Макарівська, що знаходились при витоках Кривого Торця. Дехто вважає, що під кінець існування Нової Січі остання стала центром одноіменної паланки, що стало наслідком подальшого росту чисельності населення8. Згідно з підрахунками А. Бойко, крім слобід, у паланці числилося не менше 300 зимівників. Найбільше їх знаходилось при витоках Кальміусу та Кривого Торця, по берегах р. Вовчої. Доказом цього може служити найбільша кількість сіл і слобід, що виникли по берегах цих рік після зруйнування царськими військами Січі та масової роздачі запорозьких земель в 1776-1782 рр. В період Нової Січі населення на Запорожжя приходило не лише з Гетьманщини й Слобідської України, але й з Правобережжя. Активне заселення східних окраїн запорозьких земель в середині XVIII ст. призвело до зіткнень не тільки з донськими козаками, але й з адміністрацією Бахмутської провінції, особливо це проявилось за полковника Грицька Гаркуші.

З початку 40-х рр. XVIII ст. центром паланки виступає Кальміуська слобода. На кінець 60-х рр. вона представляла велике поселення, яке у зв’язку з загрозою нападу кримської орди наприкінці 1768 р. кіш вирішив перевести на Самару. Однак жителі слободи, скаржачись на дефіцит кормів для худоби, що підкреслює поширення скотарства в цьому регіоні, відмовлялися переселятися на Самару, хоча адміністрація паланки на чолі з полковником Сидором Чалим переїхала на Самару й перевезла туди Свято-Миколаївську церкву. Проте поява в 1769 р. чотирьох слобід на Міусі дає підстави вважати, що частина мешканців Кальміуськоі слободи залишилась на місці і під натиском орди подалася на схід, поселившись поблизу відновлюваної Троїцької фортеці (Таганрогу).

З Самари паланкова адміністрація на Кальміус повернулася в 1771 р. Кальміуським полковником кіш призначив Петра Велігуру, який енергійно взявся за відновлення Кальміуської слободи. До неї була перевезена й церква. Уже в 1771 р. в ній згадується млин. Академік Гільденштедт, який восени 1773 р. проїжджав через Кальміус, зазначав, що в “форпості” на Кальміусі сидів полковник з 200 козаками. Архівні документи дають підстави стверджувати, що при полковникові були осавул і писар та три їх заступники (сердюк, підосавул і підписар). Великий знавець запорозького козацтва Д.Яворницький писав, що паланкову адміністрацію складали “три пани і три підпанки”11. Зовнішньою ознакою достоїнства паланкового полковника був пернач, який він носив за поясом і міг ним до смерті побити козака, який провинився. Для ствердження документів, що виходили з-під пера паланкового писаря, використовувалася паланкова печатка. У верхній її частині знаходилось зображення корони, під якою розміщалося схрещення козацької шаблі зі стрілою, а під ними баский кінь з повернутою назад головою. По боках цього зображення у два рядки розташовувалася абревіатура “ППКП” (Паланкова печатка Кальміуської паланки). Все це свідчить, що в період Нової Січі функціонувала чітка структура як військової, так і адміністративної влади, яка турбувалася не лише про захист запорозьких “вольностей”, але й про господарське їх освоєння.

Незважаючи на те, що в роки російсько-турецької війни 1768-1774 рр. запорожці, очолювані П.Калнишевським, надали велику допомогу російській армії, за що в 1772 р. останній отаман із старшиною отримали високі імперські нагороди, після успішного закінчення війни і переходу Криму за умовами Кючук-Кайнарджійського миру під протекторат Росії, Запорозька Січ стала непотрібною. Як свідчить маніфест Катерини II, з яким вона звернулася до народів Росії з приводу зруйнування Січі, козаки звинувачувалися в таких “преступлениях” проти імперії: 1. Вимагали закріплення за ними здавна вживаних ними земель; 2. На цих землях вони селили втікачів з різних місць, збільшуючи таким чином чисельність населення в межах своїх “вольностей”; 3. Цим вони завдали шкоди на декілька— сот тисяч карбованців поміщикам створеної фактично на запорозьких землях