в 1765 р. Новоросійської губернії: 4. Самовладно стали привласнювати собі щойно відвойовані в Туреччини землі між Дніпром і Бугом: 5. Стали поширювати свої поселення на землі, що відносились до Війська Донського. Враховуючи все це,”мы сочли себя обязанными перед Богом й перед Империею нашею и пред самим вообще человечеством разрушить Сечу Запорожскую и имя казаков от оной заимствованное. Вследствие того 4 июля нашим генерал-порутчиком Текелием с вверенными от нас войсками, занята Сечь Запорожская в совершенном порядке и полной тишине, без всякого от казаков сопротивления, потому что они не инако увидели приближение к ним войск, как уже повсеместно оными окружены были... Возвещая нашим верным и любезным подданным все сии обстоятельства, можем Мы в то же время им объявить, что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ее уродстве, следовательно и казаков сего имени...” — підкреслювалось у маніфесті.
І хоча козаки не чинили опору російським військам при зайнятті ними Січі, основна частина кошової старшини була заарештована і відправлена в заслання. Останній кошовий, якому виповнилося 85 років, був зісланий на Соловецькі острови, де і помер у 1803 р. Частина козаків, не бажаючи здаватися російським військам, по підпільним рукавам Базавлука і Дніпра на чайках досягла Чорного моря, а з нього — Дунаю, де й заснувала Дунайську Січ (їх нащадки ще й сьогодні живуть на території Румунії), а деякі повернулися в 1828 р. в межі Росії і створили в районі нинішнього м.Бердянська Азовське козацтво, яке в 1864 р. царський уряд переселив на Кубань, приєднавши до тих, хто там жив з 1792 р.після переселення туди остатків запорожців, так званого Чорноморського козацтва, створеного урядом під час російськко-турецької війни 1787-1791 рр. На місці запорозьких земель у тому ж 1775 р. царський уряд створив дві губернії (Новоросійську - на правому березі Дніпра й Азовську - на лівому).
Після зруйнування Січі уряд приступив до роздачі запорозьких земель, найбільше їх було роздано в 1776-1782 рр. Найбагатолюдніш запорозькі— поселення, при наявності згоди козаків, уряд переводив у розряд державних або військових. Козацькі зимівники разом з оточуючими їх землями були роздані в першу чергу місцевій адміністрації та військовим, поміщикам центральних російських губерній, що мали тісні зв’язки з царським двором, місцевій козацькій старшині, яка тісно співпрацювала з царським урядом; а частина пустих земель була відведена під оселі бажаючим поселитися в цьому регіоні. Так, великі козацькі поселення по річці Вовчій Андріївка і Олексіївка були перетворені в державні слободи (так вони називаються й сьогодні у Великоновосілківському районі), а на місці запорозьких зимівників при витоках Кальміусу нащадок Ізюмського полковника Євдоким Шидловський організував два села, з яких одне назвав на честь сина — Олександрівкою, а друге за особливістю місцевості — Крутогорівкою (Олександрівка як селище нині входить до складу Київського району м. Донецька, а на території Крутогорівки в основному розмістився Ворошилівський — центральний район міста).
Найменш заселена південна частина паланки була відведена в 1779 р. під поселення греків, що погодились переселитися з Криму до Росії. Заселили греки на чолі з митрополитом Ігнатієм Кальміуську слободу влітку 1780 р. (тому в усіх джерелах кінця XVIII ст. говориться, що Маріуполь засновано в 1780 р., а не, як стверджують більшість краєзнавців, посилаючись на грамоту Катерини II, в 1779 р.). Грекам уряд передав 55 житлових будівель і Свято-Миколаївську церкву запорожців. Останніх перевели на р. Вовчу, де розпочалась розбудова м. Павлограда.
Прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларації про суверенітет України послужило поштовхом до відновлення в ній козацьких традицій. Переконливим доказом цього стало святкування 500-річчя українського козацтва. Ця подія, що широко відзначалася в межах всієї України, послужила поштовхом до відновлення Кальміуської паланки як складової частини всеукраїнської громадської організації “Українське козацтво”. Важливу роль у цій справі відіграли молодіжне об”єднання “Донецьке історико-етнографічне товариство “Курінь”, створене на історичному факультеті Донецького університету (голова Д.Білий) в 1989 р., Донецьке обласне товариство української мови ім. Т.Шевченка (голова В.Білецький) та обласне відділення РУХу, з ініціативи яких спочатку розпочалось формування Донецької сотні, а відтак наприкінці 1990 р. і Кальміуської паланки, яку нині очолює генерал-осавул українського козацтва М. Пантелюк. 4 червня 1997 р. обласним управлінням юстиції на Донеччині зареєстровано ще й Азовське Козацьке Військо, отаманом якого обрано В.Задунайського. Обидві ці громадські організації ведуть велику й плідну роботу по відновленню козацьких традицій на території нашого регіону, звертаючи особливу увагу на виховання молоді в дусі відданості своїй Батьківщинію. На підставі матеріалів архіву Запорозького Коша вдалося установити, щ поковниками Кальміуської паланки в 40-70 рр. були: Василь Кишенський(1743-1745), Андрій Чорний(1746), Марко Ус(1747), Григорій Якимів(1748), Андрій Порохня(1753-1754), Петро Ногай(1755), Василь Магро(1756), Павло Ногай(1756-1757), Кузьма Чорний(1762), Лаврин Череда(1763), Сидір Чалий(?), Олекса Сокур(1770), Петро Велігура(1772-1774). Серед єланецьких полковнивів згадуютьс в 1743 р. Павло Таран, у 1744 р. – Осип Баран, у 1746 р.- Леонтій Таран. Останні приклади переконують,що на початку 40-х рр. поруч з Кальміуською паланкою існувала й Єланицька на схід від Кальміусу.