Відразу після завершення роботи XV з'їзду ВКП(б) почався перегляд його рішення вести господарське будівництво в рамках нової економічної політики. Приводом до цього ста­ла хлібозаготівельна криза взимку 1927/28 p. Урожай 1927 p. був невисоким. Ціни на хліб, установлені державою, не задово­льняли селян, тому вони не погодилися здавати зерно на заго­тівельні пункти. Подібна ситуація мала місце взимку 1925/26 p. Тоді для оздоровлення обстановки довелося підвищити закупі­вельні ціни і «заморозити» деякі новобудови.

Однак 1928 p. події розгорталися за іншим сценарієм. У січ­ні Й. Сталін у виступах перед місцевим партійно-радянським активом Сибіру звинуватив заможні верстви селянства в сабо­тажі хлібозаготівель і закликав працівників судів та прокура­тури застосувати до них 107-му статтю Кримінального кодексу РСФРР про спекуляцію. Це був перший крок до згортання непу. Економічні методи хлібозаготівель замінювались адміністра­тивно-судовими. По суті, йшлося про повернення до продово­льчої розкладки [19, 256-257].

Аналіз кризи хлібозаготівель розглядався на квітневому і липневому пленумах ЦК ВКП(б) 1928 p. На цих пленумах виявилися розбіжності в підходах Й. Сталіна і М. Бухаріна до розв'язання економічних проблем. М. Бухарін був одним з найпослідовніших прихильників непу. Кризу хлібозаготівель 1927—1928 pp. він пояснював недоліками в роботі державного апарату, його невмінням враховувати економічну кон'юнкту­ру. Зі свого боку, Й. Сталін головну причину кризи вбачав у ви­ступах проти радянської влади «класових ворогів», передовсім зміцнілого за умов непу селянства. На його думку, по мірі «про­сування до соціалізму» опір «класового ворога» зростатиме. Ця теорія всі труднощі й проблеми в економіці та інших сферах суспільного життя списувала на прояви підступності против­ників радянської влади. А через те і подолання труднощів соціально-економічного розвитку зводилося до боротьби із «вну­трішнім ворогом».

Незгода з поверненням до методів «воєнного комунізму» про­являлась і серед партпрацівників в Україні. На липневому пле­нумі ЦК КП(б)У 1928 p. секретар Запорізького окружкому М. Ікс заявив: «Я не без деякого остраху хочу внести пропозицію, що пролунає різким дисонансом. Я хочу запропонувати з 1 липня, або із сьогоднішнього дня, припинити ударні темпи хлібозаго­тівель, які ми тепер проводимо... Треба прямо заявити, що остан­нім часом ми хліб не купуємо, а збираємо». Пропозиція М. Ікса була відкинута, а настрої, що відбилися в його промові, секре­тар ЦК КП(б)У П. Постишев оголосив «небезпечними».

Після поїздки Сталіна до Сибіру по СРСР прокотилася хвиля арештів селян, яка охопила й Україну. Протягом 1928-1929 pp. у республіці «за спекуляцію» було притягнуто до суду 33 тис. се­лян. Заможні господарства обкладалися великим податком. 5 % селянських дворів оцінювались як куркульські, вони мали сплачувати 30 — 40 % суми сільськогосподарського податку. ЦК КП(б)У 1928 p. направив на село 6 тис. активістів для орга­нізації хлібозаготівель. За допомогою надзвичайних заходів у СРСР було заготовлено 115 млн ц хліба, у тому числі в Україні 42 млн ц, або майже 37 % [19, 257].

Сталін не наполягав на стопроцентній колективізації, хоч відстоював її суцільність. Це — не парадокс. Справа в тому, що генсек чудово розумів: селянин міг змиритися з відчуженням власності тільки під реальною загрозою взагалі втратити її, а тому потребував «заохочувального» прикладу розкуркуленого сусіда. У запланованих «соці­алістичних» перетвореннях найзаможнішій частині селян випало зіграти роль куркулів. Якщо проти колгоспів про­тестували найбідніші селяни, соціальне становище їх не рятувало. Спеціально для такого випадку вигадливі апа­ратні чиновники знайшли новий політичний жупел — «підкуркульник».

Здобутки кооперативного руху, як і заповіт засновника партії, аніскільки не перешкоджали Сталіну проштовхува­ти свій лозунг суцільної колективізації. Бухарін прилюд­но заявляв, що в країні відбувається воєнно-комуністична переоцінка ролі виробничих товариств, що в наявно­сті забуття ленінської концепції кооперування, коли стов­повою дорогою до соціалізму визначаються не коопера­тиви, а колгоспи. Сталін на це відповів, що колгосп — також вид кооперації, причому найдосконаліший. Таке протиприродне поєднання двох принципово різних типів колективних господарств поступово увійшло в суспільну свідомість і втілилося у стереотип «колгоспно-кооператив­на форма власності». Поєднання відбулося тільки на сло­вах. На практиці ж одразу після здійснення колективі­зації всі форми сільської кооперації, крім споживчої, було ліквідовано, а споживчу — одержавлено.

Курс на суцільну колективізацію офіційно проголосив листопадовий (1929 p.) пленум ЦК ВКП(б). На ньому бу­ло заслухано окрему доповідь Косіора «Про сільське господарство України і про роботу на селі». У відповідній постанові відзначалося, що Україна має розвинуту матері­ально-технічну базу для перетворень у сільському госпо­дарстві. Партійно-державному керівництву України про­понувалося посилити темпи колективізації [18, 84].

Орієнтуючись на позицію генсека, Молотов і Каганович на пленумі висловилися за здійснення суцільної колективізації протягом року. З ними солідаризувався Косіор. Однак інші учасники пленуму наполягали на тому, щоб завершити колективізацію за більш тривалий строк, у межах п'ятирічки. Пленум вирішив утворити комісію під керівництвом наркомзема СРСР Яковлєва для розробки питань, пов'язаних з колективізацією. Рекомендації комісії було покладено в основу постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 p. «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Україну віднесли до регіонів, де колективізацію планува­лося закінчити восени 1931 p. або навесні 1932 p.

Колективізація була задумана Сталіним як комунізація, з утворенням господарств максимального рівня усу­спільнення. Щоправда, в офіційних партійно-державних документах йшлося про артільну форму господарств, але в інструкціях, якими вони супроводжувалися, артіль ця мала вигляд комуни. Під час кампанії по колективізації почали усуспільнювати корів, дрібну худобу, птицю. Це зустріло рішучий опір селянських