Отже, з 1927 р. готувалася нова програма політичного і економічного розвитку СРСР. Потреба індустріалізації країни, що була викликана міжнародною напруженістю, повинна була знайти джерела фінансування та розвитку. Руйнування села як культурного і національного центру українців і використання його потенціалу – стало тим засобом, який дав можливість здійснити промисловий скачок 30-х рр. в СРСР.

1.2. Ліквідація “куркульського прошарку”

Стало звичним твердження про те, що колективізація селянських господарств виявилася потрібною для того, щоб індустріалізувати країну. Справді, індустріалізація здійснювалася передусім на кошти найбільш чисельного та безправного класу радянського суспільства — примусово загнаного в колгоспи селянства.

Проте індустріалізація не була для компартійно-радянського керів­ництва самоціллю. Воно прагнуло позбавити сільських виробників при­ватної власності, яка забезпечувала їхню економічну незалежність від держави, взяти під свій цілковитий контроль виробництво й розподіл продовольства. Без колективізації вожді партії не могли здійснювати в повному обсязі диктатуру, а тому, як це засвідчив досвід 1920 p., не могли домогтися своїх головних цілей усередині країни та на міжна­родній арені.

Компартійно-радянські органи влади готу­валися до здійснення суцільної колективізації довго й ретельно. Під час підготовчої роботи стало зрозумілим, що селяни-власники й переважна більшість бідноти не збираються з власної волі вступати до колектив­них господарств. Не допомагали ні пропагандистські зусилля, ні ма­теріальні пільги, що надавалися державою новим колгоспам. Із 1927 p. органи державної безпеки активізували вилучення зброї, яка нагрома­дилася в селах за роки війни. Це означало, що радянська влада всерйоз готується до здійснення колективізації насильницькими методами. Ос­новним було обрано метод "ліквідації куркульства як класу" [11, 147].

Політика "обмеження й витіснення капіталістичних елементів", яка здійснювалася на селі в 1928-1929 pp., внесла істотні корективи в соціальний склад селянства. Проведене в 1927 p. ЦСУ УСРР обсте­ження засвідчило, що із загальної кількості 5 млн. 1.14,7 тис. селянсь­ких господарств до підприємницьких, тобто, "куркульських", можна бу­ло зарахувати за сукупністю соціально-економічних ознак 204,5 тис., тобто, менш як 4%. У 1929 p., коли ухвалювалося рішення про перехід до ліквідації куркульства як класу в районах суцільної колективізації, в Україні залишилося тільки 73 тис. господарств, що використовували найману працю (1,4% загальної кількості). Переважна більшість се­лян, яких статистика зарахувала до куркулів, перейшли на господарю­вання власними силами.

Однак політика суцільної колективізації не могла обійтися без "кур­куля". Тому ця соціальна динаміка не популяризувалася. Навпаки, "куркульський" прошарок штучно розширювався за рахунок селян-власників, які “експлуатували” найману працю в минулому, або перебували колись у петлюрівських та білогвардійських військах, або воювали в антирадянських партизанських загонах. Інакше кажучи, на селі відроджувалося властиве громадянській війні протистояння соціальних сил.

Зумисне розпалювання соціальної напруженості несло в собі небезпеку підриву продуктивних сил сільського господарства. Сталін ішов на це свідомо, бо його метою було насадження колгоспів як необхідного елемента командної економіки. Селяни могли б змиритися з колгоспами тільки під реальною загрозою розкуркулення. Тому їх слід було залякати прикладом розкуркуленого сусіда. Найбільш заможну селянську верству прирікала на знищення сама логіка колективізації. Перефразовуючи Вольтера, можна сказати так: якби не існувало "куркуля", його слід було б вигадати. Його й вигадували, якщо підприємницьких господарств не вистачало. У кожному селі були різні за ступенем заможності господарства. Більш заможним випадала роль "куркуля" [11, 148].

Після проголошення Сталіним у грудні 1929 p. на Всесоюзній конференції а?рарників-марксистів нової класової політики щодо селянства місцеві органи влади не могли зорієнтуватися, як цю політику втілювати в життя. Тому розкуркулення провадилося явочним порядком і по-різному. Іноді селянські господарства ліквідувалися, іноді експропріювалися тільки реманент та худоба зверх тих зрівняльних норм, які існували в даній місцевості (подібно до того, як це відбувалося на початку 20-х pp.).

У другій половині січня 1930 p. спеціальна комісія політбюро ЦК КП(б) під керівництвом В.Молотова розробила план кампанії з розкуркулення. Його було затверджено в таємній постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня "Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". За цим документом, власники господарств, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії.

До першої належали учасники й організатори антирадянських вис­тупів. Вони мали бути “ізольовані” в тюрмах і концтаборах. До другої категорії потрапляли всі, хто чинив "менш активний опір" кампанії розкуркулення, їх разом із сім'ями виселяли в північні райони країни. До третьої категорії зараховувалися всі, хто не опирався розкуркуленню, їм давалися зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

Ремарка про зарахування розкуркулюваних судовими органами до певних категорій не додавала правосудності цьому документові. В ньому називалися точні цифри селянських дворів, які підлягали включенню до першої (52 тис.) і другої (112 тис.) категорій. Тобто, авторам постанови заздалегідь було відомо, скільки селян (і в яких саме формах) чинитимуть опір майбутній кампанії.

1 лютого 1930 p. ЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову "Про за­ходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарст­ва в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством . Цією постановою насиллю надавалася видимість законності. Оголошу­валося про скасування законів, які дозволяли оренду землі та найману працю в сільському господарстві, а також про конфіскацію в куркулів засобів виробництва.