Перша хвиля розкуркулення тривала з другої половини січня до по­чатку березня 1930 p. Вона охопила в Україні 309 районів, де налічува­лося 2 млн. 524 тис. селянських дворів (із загальної кількості 5 мли. 54 тис. в 581 районі). За станом на 10 березня було розкуркулено 61 887 господарств, тобто, 2,5%.

На період весняної сівби експропріація заможних господарств тим­часово припинилася. У квітні спеціальні комісії перевірили пра­вильність висилки розкуркулених сімей у райони Півночі. Було розгля­нуто 10 495 заяв депортованих з УСРР і встановлено, що 943. госпо­дарства (9% загальної кількості) розкуркулено неправильно, їм було дозволено повернутися, відшкодовувалося конфісковане майно. Так створювалася видимість законності  [11, 149].

Новий наступ на середняка розпочався з вересня. Україні було «спущено» завдання подвоїти рівень усу­спільнення і протягом 1931 p. в основному завершити су­цільну колективізацію зерновиробних районів. Скрізь, де відбулося розкуркулювання, треба було знову ставити на порядок денний лозунг «ліквідації куркуля як класу» і підшукувати на роль куркулів інші кандидатури. Якщо після першої хвилі розкуркулювання частина «куркулів» ще залишалася на місці, то під час другої — у віддалені райони країни депортували всіх.

Загалом за роки колективізації було експропрійовано, як оголосив у 1934 p. Постишев, близько 200 тис. селян­ських господарств. Ця цифра підозріло збігається з оцін­кою кількості «куркульських» господарств, що її по­давали статистичні органи в 1927 p. Фактично ж під час колективізації зникло майже вдвоє більше селянських гос­подарств. Щоправда, значна частина їх розпалася з волі самих селян. Не бажаючи прийняти новий порядок, вони розпродували майно, кидали землю і виїздили на новобу­дови [18, 85–86].

Кампанія розкуркулення здійснювалася терористичними методами. Ізольовані один від одного, селяни-власники не могли протистояти дер­жавному апарату й своїм односельцям із числа бідняків та наймитів, яких апаратники нацьковували на них. Коли ж незаможники не погод­жувалися виконувати нав'язувану їм роль і приєднувалися до протестів проти колективізації, злиденний майновий стан не гарантував їм безпе­ки. Кмітливі чиновники винайшли для таких бунтарів політичний не­ологізм "підкуркульник", що дозволяло репресувати їх як "куркулів .

Переважна частина сімей, охоплених першою хвилею розкуркулення, залишалася на місцях. Вони повинні були селитися групами від 10 до 50 чоловік у спеціально збудованих виселках. Кожній сім'ї планувалося на­дати мінімум засобів виробництва й земельну ділянку. За задумом, основні сільськогосподарські роботи мали виконуватися об'єднаними зусиллями, для чого утворювалися ланки-п'ятихатки. Адміністративна влада у виселках належала комендантові, призначеному райвиконкомом.

Проте будівництво виселків виявилося мертвонародженою ідеєю. За даними зі 156 районів, де до кінця 1930 p. розкуркулили по третій категорії 28,3 тис. селянських сімей, на виселках проживало тільки 3,7 тис. У своїх селах залишалося 17,3 тис., а всі інші вибули в невідо­мому напрямку [11, 151].

Селянські господарства гинули не тільки в кампанії розкуркулення. У 1928-1929 pp. вони знищувалися шляхом продажу майна з торгів у разі невиконання "зобов'язань" по хлібозаготівлях або за несплату індивідуальних податків (так зване експертне оподаткування найзаможніших селян). У січні 1930 p. було опубліковано постанову ЦВК й РНК СРСР "Про заходи боротьби з хижацьким забоєм худоби". Відповідно до неї, куркулі, які вирізали власне поголів'я та підбурювали до цього інших селян, притягувалися до кримінальної відповідальності. Вони засуджувалися до позбавлення волі або виселення у віддалені регіони. Багато господарств ліквідувалися з волі самих власників [11, 152].

Таким чином, після 1929 p. в українському селі надовго утвердилися сваволя й хаос. Під загрозою невідворотних репресій з боку органів державної безпеки місцеве начальство старанно втілювало в життя одержувані з вищих інстанцій циркуляри із конкретними завданнями на розкурку­лення найбільш заможних і залучення в колгоспи всіх інших селян. Зловживання владою в такій ситуації набули потворних розмірів.

Ціллю колективізації було позбавлення селянства засобів на виробництво, а відтак і втрата останніми права на вироблений продукт. Селяни перетворюються на безправну, дешеву робочу силу держави, що використовує їх у власних інтересах.

Отже, у 1927 р. Сталін готував передумови для скасування нової економічної політики, об’єднання селян у колгоспи під загрозою розкуркулення й накладення на ці колгоспи тяжкої продрозкладки. Однією з причин переходу до доби “великого перелому” була потреба індустріалізації, що диктувалась міжнародною розстановкою сил в умовах назрівання Другої світової війни. Одним із засобів індустріалізації було викачування коштів з сільського господарства. В свою чергу запроваджуючи колективізацію на селі Сталін переслідував й інші, більш глобальніші, цілі - вилучення у селян засобів виробництва і перетворення їх у найману робочу силу, яка працює за командою і не розпоряджається виробленим продуктом; боротьба з українським націоналізмом, що приводить до геноциду проти української нації.

Розділ ІІ. Хід колективізації в Україні

2.1. Темпи колективізації в Україні

В історії суцільної колективізації сільського господарства є дві ключові проблеми — темпи її здійснення та форма колективних господарств, нав'язувана державою селянству. Пов'язані з ними конфлікти набували небаченої гостроти. У 1930 p. країна опинилася на порозі стихійного вибуху, рівнозначного громадянській війні.

Аналіз питання про темпи колективізації слід розпочинати з резолюції листопадового (1929 p.) пленуму ЦК ВКП(б) "Про сільське господарст­во України і про роботу на селі". Пленумом офіційно проголошувався лозунг “всеосяжної колективізації”. В ній говорилося: "Україна повита про­тягом найкоротшого строку дати зразки