Питома вага колективізованої орної землі (у відсотках до загальної площі селянських посівів) зменшилася з 70,9% на 10 березня до 53,2% на 10 квітня й 34,1% на 1 жовтня 1930 p. Восени колгоспниками зали­шалося менше третини селян. Звертає на себе увагу стрімкий (майже на 20 пунктів) спад у перший місяць після того, як Сталін авторитетно схарактеризував свою попередню політику щодо селянства як запамо­рочення [11, 161].

Немає узагальнених даних, які характеризували б кількість виходів із колгоспів за період від березня до жовтня 1930 p. окремо по бідня­ках і середняках, проте безліч конкретних фактів показує, що переваж­ну більшість "дезертирів" становили середняки. Розпочатий у березні процес "вимивання" середняків ішов так інтенсивно, що зробив колгоспи практично повністю незаможницькими. Щоб продовжувати суціль­ну колективізацію, слід було втягувати середняка в колгосп повторно.

Наступ на селянство розпочався з директивного листа "Про коле­ктивізацію", надісланого у вересні 1930 p. ЦК ВКП(б) всім обкомам, крайкомам і ЦК компартій республік. У ньому вимагалося добитися рішучого зрушення в справі організації "нового могутнього піднесення колгоспного руху". Відповідно до інструкцій, які летіли з центрального партійного апарату, грудневий (1930 p.) пленум ЦК КП(б)У дав директиви наступної весни подвоїти рівень колективізації, а протягом усього 1931 p. в основному закінчити суцільну колективізацію степових районів.

У грудні 1930 p. об'єднаний пленум ЦК й ЦКК ВКП(б) поставив завдання колективізувати протягом І931 р. не менш як 80% селянсь­ких господарств у степових і не менш як 50% — у лісостепових рай­онах України. Яскравіше, ніж будь-які слова, ці цифри зафіксували обсяг того, що необхідно було зробити в республіці. Існувала, однак, якісна різниця між груднем 1930 р. й груднем 1929:

по-перше, тепер ставилося завдання загнати середняка не в комуни, а в артілі;

по-дру­ге — на це відводився не один рік, а півтора-два. Очолюване Сталіним партійно-державне керівництво внесло ці корективи в політику щодо селянства, враховуючи уроки політичної кризи перших місяців 1930 р. [11, 162].

У новій ситуації, поряд із розкуркуленням, головним засобом тиску на селянство було обрано оподаткування. "Мобілізаційний" ефект дер­жавного податку вперше виявився після березня 1930 p., коли для затримання селян у колгоспах ухвалили закон про пільги колгоспникам. 8 квітня політбюро ЦК КП(б)У надіслало в партійний центр телегра­му такого змісту: "ЦК. КП(б)У вітає пропозиції про нові пільги кол­госпникам. Ставимо перед ЦК питання про частковий перегляд зако­ну про сільськогосподарський податок. Даючи правильно великі пільги колгоспному сектору, пільги по техкультурах, він залишає минуло­річний контингент податку, що означає збільшення податку зерновим районам і за високого відсотку колективізації лягає всією вагою на індивідуальне господарство".

Закон про сільгоспподаток передбачав пільги для кол­госпного сектора, причому загальну суму податку від села не змінено, інакше кажучи пільги колгоспникам впроваджувались за рахунок підвищення  податку для індивідуального сектора[8, 63].

Отже, було створено штучний податково-пільговий перепад. В умовах цього перепаду від кожного колгоспника вимагалася велика мужність, щоб написати заяву про вихід. Адже він позбавлявся податкових пільг і вод­ночас вішав собі на шию камінь оподаткування, яким тепер обкладали­ся одноосібники. Й навпаки: досить було одноосібнику написати заяву про вступ у колгосп, і він позбувався величезного податкового тягаря. У 1932 р. податок уже перевищував суму доходу від одноосібного гос­подарства. За таких умов господарювання ставало неможливим.

Проте податковий прес був не єдиним фактором тиску на селян, які воліли господарювати самостійно. Хліб та іншу продукцію реалізовува­ти на ринку заборонялося. Селянин мав здавати всі "лишки" державі за низькими цінами. Запроваджена Сталіним продрозкладка стала знач­но тяжчою, ніж у роки громадянської війни. На кожного одноосібника заводилася посівна картка з тим, щоб він сіяв стільки, скільки треба не йому, а державі. Восени селянин одержував план здачі продукції, який нерідко перевищував кількість зібраного, тож зовсім не залишалося запасів для власного харчування. Не дивно, що господарство селян-власників деградувало з фантастичною швидкістю. Доводиться диву­ватися не тому, що в 1931 р. середняк пішов у колгоспи, а тому, що одноосібні господарства ще якось існували [11, 163].

Грудневий (1930 р.) об'єднаний пленум ЦК й ЦКК ВКП(б) дав директиву колективізувати не менш як 80% селянсь­ких господарств у степовій зоні й не менш як 50% — в лісостепових зонах України. Фактично до жовтня 1931 р. було колективізовано майже 87% господарств у Степу, 70% — у Лівобережному Лісостепу й 65% — у Правобережному Лісостепу. Отже, поставлене завдання виконувалося зі значним перевищенням.

У постанові "Про темпи подальшої колективізації й завдання по зміцненню колгоспів" від 2 серпня 1932 p. ЦК ВКП(б) роз'яснював, що критерієм завершення колективізації в основному є залучення в колгоспи не менш як 68-70% селянських господарств із охопленням не менш як 75-80% їхніх посівних площ (розрив між цифрами пояснюється тим, що "куркульські" господарства ліквідовувалися, але їхня земля приєднувалася до існуючих колгоспів). Постановою визнавалося, що колективізацію основних зерновиробних регіонів, зокрема Степової та Лівобережної України, закінчено. Й справді, тільки в поліських та при­кордонних районах УСРР питома вага одноосібних господарств зали­шалася значною навіть у перші роки другої п'ятирічки.

Під подвійним пресом податків і продрозкладки двори селян-одно­осібників переставали функціонувати як господарства. Не існує уза­гальнених статистичних даних,