Колгоспи в артільній формі за своєю природою були дуалістичні: громадське господарство прив'язувалося до командної економіки, а підсобне — до ринку. Проіснувати за рахунок невеликої присадибної ділянки колгоспник не міг. Праця на колектив повинна була давати йо­му певну частку виробленої спільними зусиллями продукції. Еко­номічне заохочення продуктивності праці було необхідним: чим більше колгоспник одержував від громадського господарства, тим краще він працював.

Проте на левову пайку колгоспної продукції претендувала держава. Сталін назвав першою заповіддю колгоспів поставки державі. Розподіл виробленої продукції серед колгоспників мав здійснюватися за залиш­ковим принципом, після виконання державних зобов'язань. Звичайно, якщо для такого розподілу щось залишалося.

Щоб узяти максимально багато від колгоспів, працю в громадсько­му господарстві належало механізувати. Тому радянська держава послі­довно здійснювала механізацію сільського господарства. Проблема механізації розв'язувалася через машинно-тракторні станції (МТС).

Розгортання мережі МТС відбувалося швидко. Починаючи з жов­тня 1930 p. й до кінця першої п'ятирічки в середньому кожні два дні в Україні з'являлася нова МТС. Наприкінці 1932 p. вже діяло 594 МТС із 25 630 тракторами. В зоні їх дії перебувала майже половина кол­госпів, переважно великих. МТС обслуговували 77% колгоспного масиву орних земель.

Такі показники, однак, ще не свідчили про те, що МТС узяли на себе вагому частку трудовитрат, пов'язаних із оранкою землі, доглядом за посівами та збиранням врожаю. У першій п'ятирічці переважна більшість їх займалася формуванням трудових колективів, одержанням і розміщенням техніки, навчанням кадрів тощо. Підготовка механіза­торів здійснювалася безпосередньо на виробництві, що призводило до постійних аварій. Низь­кою була й якість виготовлення техніки. Після поїздки по Дніпропет­ровщині в липні 1932 p. Г.Петровський розповідав, що комбайни запорізького заводу "Комунар" через конструктивні недоробки зали­шали в полі не менш як 15% врожаю.

Колективізація в артільній формі була поступкою селянству з боку Сталіна та його найближчого оточення. За поступку колгоспникам що­до присадибної ділянки Сталін узяв реванш у колгоспів. Розміри кол­госпних поставок державі заздалегідь не визначалися. Коли хлібоза­готівельний план ставав відомим, він охоплював майже весь урожай. Щоб колгоспники не могли продати хліб на сторону, приватну торгівлю в 1930 p. заборонили. Скасована в 1921 p. продовольча розкладка відродилась у новій формі.

Продрозкладка 1919-1920 pp. стягувалася з індивідуальних гос­подарств, і заготівельники не могли дійти до кожного з мільйонів селянських дворів. Стягування продрозкладки з колгоспів виявилося напрочуд легкою справою. Хліб часто надходив на заготівельні пункти та елеватори прямо з колгоспних полів. Через те, що технічний бік розкладки в колгоспному селі відпав, Сталін привселюдно оголосив, що зернова проблема успішно розв'язується. У 1930-1931 pp. постав­ки колгоспної продукції державі перебували на рекордно високому рівні, але тільки через те, що колгоспникам держава майже нічого не залишала.

Колгоспники збагнули, що потрапили в пастку. Ніхто з них не ба­жав трудитися безплатно. Змушені все-таки працювати в громадсько­му господарстві, вони тільки вдавали, що працюють. Абсолютна матеріальна незацікавленість призводила до колосальних втрат сільсь­когосподарської продукції.

Хлібозаготівлі проходили дедалі важче. Заготівлі з урожаю 1931 p. рнвали аж до весни 1932. Заготівельники тоді вимели в селян абсолютно все. У 44 районах розпочався повальний голод із численними смертними випадками. Були зареєстровані факти людожерства [11, 172].

Сталін усе-таки розраховував на те, що йому вдасться примусити селян працювати в колективних господарствах не під впливом матеріальної зацікавленості, а під загрозою суворих кар. 7 серпня 1932 p. ВЦВК й РНК СРСР ухвалили власноручно написану ним постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності". Відповідно до цього законодавчого акта, розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за "пом'якшуючих обставин" — позбавленням полі на строк не менш як 10 років. За півкишені зерна, принесеного з поля го­лодній сім'ї, колгоспник діставав строк у концтаборах. У народі цей драконівський акт охрестили "законом про п'ять колосків".

Влітку 1932 p. радянські газети були переповнені рапортами пере­можців "соціалістичного змагання" про трудові успіхи на будовах важ­кої індустрії та на колгоспних ланах, а на селі вже панував голод, який взимку і весною 1933 р. набув жахливих масштабів.

На січневому (1933 p.) об'єднаному пленумі ЦК й ЦКК ВКП(б) Сталін заявив, що настала пора відмовитись од політики прискорених темпів колективізації, тому що, мовляв, її завдання виконані. Насправді слід було рятувати охоплене кризою сільське господарство. Поворот в економічній політиці ознаменувався заміною продрозкладки податком, дозволом колгоспам та одноосібникам реалізувати вироблену продукцію, за винятком твердо зафіксованої норми держпоставок, цінами вільного ринку.

19 січня 1933 p. вийшла постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) “Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами". У доповіді на лютневому (1933 p.) пленумі ЦК 1(б)У С.Косіор знайшов точні слова, щоб охарактеризувати її значення: "Закон про обов'язкову поставку хліба державі — винятковий господарсько-політичної важливості документ, який повинен стати могутньою зброєю в успішному проведенні сівби і у всій нашій роботі до зміцнення колгоспів. Суть закону полягає в тому, що замість системи заготівель зернових культур по контрактації, яка існувала раніше, встановлюються певні тверді зобов'язання по здаванню зерна державі. Кожний колгосп знатиме тепер завчасно, скільки і коли він повинен здати. Чим краще колгосп проведе сівбу, тим більший врожай збре,