Делiкатно вирiшувалися питання змiни вiри. У сiчнi 1748 р. запорожцi наполегливо вимагали вiд Порти звiльненння з полону Льва Кучера, на якого "затiвають магоме-тан-ство" [11;121–124]. 17 листопада 1752 р. татарин Аджибей, що прийшов на Сiч вiд пашi Кабанчакчi i був у козака Iвана Швидкого в наймитуваннi, у християнському законi жи-ти не схотiв. Вiн зi своiм майном повернувся до бусурманiв, про що залишив розписку [20;33].

Взаємна ворожнеча християн i мусульман також знайшла своє вiдображення у пре-те-нзiях. У груднi 1747 р. ногайцi пограбували Бугогардiвську церкву, покрали все цер-ковне начiння (поклали пiд сiдла ). Хоча цiна показана їй 5 тис. 127 руб. 30коп. i одер-жана сати-с-фак-цiя, кошовий пише в Київ, щоб наказати ногайцiв без пощади [21;86-83], тому що святинi "цiна не положена" [21;93].

Зустрiчаються претензiї на словеснi образи як простим запорожцям, так i офiцiйним чинам Запорiзької адмiнiстрацiї, що тлумачилося як порушення "сусiдської дружби".  23 липня 1752 р. запорозький полковник Григорiй Якимов подав у Кiш скаргу на утис-ки його та його людей в Очаковi, коли вiн був там резидентом. Серед іншого – нане-сен-ня словесних образ всьому вiйську запорiзькому [2;44–46].

Але довга iсторiя спiвiснування татар i запорожцiв у приднiпровських степах знає i багато прикладiв їх спiвробiтництва – з'єднання зусиль з Кримом проти iнших могутнiх сусiдiв (Польщi чи Росiї), перехiд пiд владу Криму, участь у внутрiшнiх феодальних чва-рах ханства тощо. Без взаєморозумiння, без взаємних поступок, без мирного вирiшення конфлiктiв, без взаємопристосування неможливо було б зберегти цю хитку рiвно-вагу на кордонi. Так, на докiр гетьмана Самойловича, чому дозволено татарам пiд час не-дороду кочувати на запорiзьких землях, славний кошовий атаман Сiрко вiдповiв: "Якби i сам чорт, пане гетьмане, допомогав людям у крайнiй їх нуждi, то гидувати цим не годи-ться, бо кажуть люди: нужда i закон змiнює. А коли ми, живши з татарами по-сусiдству допо-могаемо один одному, то це розумному не дивно ..." [24;136].

Очевидець I.I.Россолода описує характер взаємовiдносин запорожцiв i татар: "з тата-рами вони як коли, то дружать, то умiстi i люльки курють, а як видивляться, де у iх що лежить то вже стягнуть" [25;26]. А по споминам Н.Джигурди (1887 р.) старий козак Дем’-ян Гужва плакав: "Того я плачу, що душа погибша. Я ... на своєму вiку убив i заму-чив чоловiк з пiвсотнi ногайцiв ... Аджеж i вони людиi.. Поганi були звичаї у бусурма-нiв, поганi i у запорожцiв." [26;48]. Народна легенда про кошового Грицька Сагайдака розпо-вiдає, що дiзнавшись про наближення орди, вийшов вiн на зустрiч, запросив у гостi, на-к-рив на стiл, а потiм пропустив на Самару. А через два днi, на зворотньму шля-ху, вiдбив полонених [25;131–132]. Скорiше за все, тут вiдображено бажання козакiв помститися старосамарцям за утиски та поживитися легкою здобиччю.

У 1747 р. хан Селiм-Гiрей просить кошового Павла Козелецького заради "сусiдської дружби" зробити йому послугу – наказати заарештувати i вiдправити в Крим, або убити всiх татар, якi втекли вiд його гнiву у Польщу, а також затримати нещасливого претен-дента на ханський престол Шагiн-Гiрея [23;127–128].

У XVIII ст. сусiднi Єдисанська та Джамбуйлуцька ногайськi орди неодноразово у суворi зими розмiщувались на запорiзьких землях. Наприклад, у 1747 р. вони зайняли землi по рр. Берда i Калмiус. Кош наказав полковнику Марку Усу татар не зганяти [23;128].

Взаємнi претензiї мiж козаками i татарами вирiшувалися, як правило, в Сiчi або в Криму спецiальними посланцями. У 1739 р. хан Саламат-Гiрей прислав у Сiч свого ка-пiджи-агу для вимiщення збиткiв за покрадену козаками худобу. У 1744 р. запорiзькi депутати у Криму замiнили свої претензiї на татарськi i одержали доплату грошима за-лишкової суми [23;126–127]. 26 травня 1743 р. до Сiчi приїхав татарин Кутлук-Ажи ви-магати вiдшкодування ногайцям викраденi 374 худоби [9;303,304]. Хан Арслан-Гiрей у 1747 р. повернув викраденi у гардiвських козакiв ногайцями 500 коней [9;207].

Таким чином, конфлiктне становище на кордонi було для татар i запорожцiв яви-щем звичайним. Воно вiдбивало особливостi їхньго соцiально-економiчного розвитку, дина-мiку степу i несло в собi передумови для пiдтримки рiвноваги на кордонi. Тому, розгля-даючи причини конфлiктiв, треба пiдкреслити, що ними не вичерпуються всi приводи створення царським урядом комiсiй для вирiшення взаємних претен-зiй. Без-посередньо до органiзацiї цих комiсiй привело прагнення Росiйської iмперiї обмежити автономiю Сiчi i зберiгти зовнiшньополiтичну стабiльнiсть на пiвднi. Цi комiсii стали формою рiзноманiт-ного втручання уряду та гетьмана у внутрiшнi справи Коша, перш за все судочинство, командноадмiнiстративний апарат, мiжнароднi взаємини.

Центральними органами, якi здiйснювали контроль за роботою комiсiй, були Сенат i Колегiя iноземних справ.Безпосереднє керiвництво здiйснювала Київська генерал-гу-бер-наторська канцелярiя: переклад татарських реєстрiв, призначення i детальне iнструк-ту-ван-ня комiсарiв, стосунки з татарськими сановниками тощо. В компетенцiю комi-са-рiв, якi очолювали роботу конференцiй на мiсцях, входили попереднє слiдство, допит зви-нувачених, прийняття рiшень з окремих скарг, пiдбiр кандидатур в депутати вiд за-по-рожцiв. Вiд кошового i Вiйськової канцелярiї вимагалось пiдпорядковуватися комi-сарам з усiх питань, що торкалися комiсiй.

З вiдновленням гетьманства Генеральною Вiйськовою Канцелярiєю призначалися в комiсiї i свої комiсари, якi поширили сферу втручання у внутрiшнi справи Коша: загони малоросiйських козакiв приймали участь у розшуку звинувачених, зруйнуваннi запорiзь-ких зимiвникiв на татарськiй територiї, винних запорожцiв вiдсилали на суд у Глухiв.

За таких обставин царський уряд не тiльки контролював запорiзько-татарськi взає-мини, а й впливав на них, порушував їх природний розвиток.

Зберiгся щоденний запис переговорiв "Журнал конференцiї на Сiчi" (8.04.–16.05.1749 р.) [21;36–68].