РЕФЕРАТ
на тему:
«Козаччина»
Не диво, що така багата земля вабила до себе людей сміливих і активніших, які оселилися в Каневі й Черкасах і звідти ходили промишляти звіроловством і риболовством в околишні степи. Ходили, певна річ, не по одинці, а зібравшись в невеликі узброєні ватаги. Узброєні тому, що підчас рибних ловів або полювання можна було наскочити на татарський загон, і треба було вміти дати йому одсіч. Найбільш приваблював до себе «Низ» Дніпра, та частина його нижче порогів, де Дніпро розливається безконечним числом рукавів, дрібних річок і озер в так званих плавнях, де риболовство й звіро-ловство давало найбільш здобичи. Це був «Великий Луг», що його потім запорожці називали своїм батьком. Звичайно ранньою весною збирались в Каневі. Черкасах та других наддніпрянських населених пунктах ватаги промисловців і на все літо вирушали в свої «уходи», улюблені місця на <Низу> і пересиджували там до глибокої осени. Тоді вертались вони, навантажені здобичею, яку продавали здебіль-шого в Київі. Місцевому воєводі платили десяту частину свого до-бутку.
Обороняючись від татарської небезпеки, ці здобичники засво-їли собі всі способи степової партизанської війни й іноді від обо-роні; переходили до наступу: часом і сами нападали на татарських чабанів, які задалеко заганялись в степ з своїми отарами, або ж і на переїзжі каравани татарських, турецьких чи яких інших купців. Життя серед невпинної небезпеки, під загрозою щоденної зустрічи з ворогом, гартувало вдачу, утворювало відважні, уперті, витривалі характери. Вертаючись на зиму до своїх домівок і приносячи много-цінну добичу, зароблену працею своїх рук або ж відняту від ворога, ці люде приносили з собою вільний дух степів, дух протесту проти всякого примусу, дух «сваволі й непослушенства», як казалося тоді. В очах мирного мешканця внутрішніх провінцій ці люде виглядали скоріше як якісь своєвільні розбишаки, ніж звичайні звіролови й рибо-лови. їх боялися й стереглися. Цих людей вже при кінці XV віку намножилося стільки, що вони складали вже окрему суспільну вер-ству й мали вже свою окрему назву: їх звали «козаками».
Звідки взялося це слово «козак»? Це слово — туркське. Ми знаходимо його вже в словнику половецької мови з року 1303, зло-женому одним італійцем: Соdex Cumanicus, який зберігається в бі-бліотеці при костелі св. Марка у Венеції. Там слово «козак» озна-чає поняття варти, сторожі, караула. В туркському словнику росій-ського вченого Радлова слово «козак» означає вільного незалежного чоловіка, волоцюгу. Та не тільки словники пояснюють нам слово «козак»: старі документи зберегли нам память про вживання цієї назви. Так в XV столітті, починаючи з 1449 року, стрічаємо цілий ряд звісток про татарських козаків, себто про легко узброених кін-них вояків, які виконували вартову службу в Кафі та інших гену-езьких колоніях Криму, але дозволяли собі й ріжні самовільні вчинки. Та ось маємо звістку й про козаків українських: в 1492 р. кримський хан скаржився великому князю литовському, що кияне й чер-касці розбили під Тягинею (при усті Дніпра) турецький корабель, і у відповідь на це князь обіцяв потрусити — козаків. Коли ж 1493 p. черкаський староста князь Богдан Глинський погромив там же при усті Дніпра турецьку кріпость Очаків, хан називає його дружину козаками. Отже з того всього можна вивести, що, переймаючи від татарських войовників способи їхнього воювання, наші козаки пе-рейняли від них і саме імя. Скоро про татарських козаків зникає всяка чутка, тоді як українські козаки добувають собі все більшого розголосу.
В історичниій літературі про українських козаків уперше по-являються замітки й довші оповідання в кінці XVI століття: у Ста-ніслава Сарніцького в його праці «Descriptio veteris et novae Polo-niae», 1585 й у Йоахіма Бельського, в його «Хроніці» 1597 p., де подано цілий розділ «О kozakach». Нарешті в італійця Александра Гваньіні, в польськім виданню його твору «Sarmacya Europejska», 1611 p. також подано розділ «О kozakach nizowych, ktore pospoli-cie zaporozkimi zowiemy», зложений головно на основі Бєльського. А вже за Ґваньіні й за Бєльським автор Густинського літопису (зло-женого в 1623-37 роках), що за його дехто вважає тепер Захарію Копистенського, написав розділ «О началі козаков».
Як я уже казав, козаки уявляли собою дуже придатний для степової погряничної боротьби військовий елемент. І ми бачимо, як погряничні воєводи й старости використовують їх для воєнних цілей. Цілий ряд погряничних адміністраторів, починаючи з кінця XV в. тримає в себе козаків на службі, або ж, ідучи в поход, закликає їх собі на допомогу. Найбільш вславився й придбав собі імя першого провідника й організатора козаччини Остап Дашкевич, що був черкаським старостою в 1514-1535 роках. Він уважався в Литві за першого спеціяліста по татарським справам. Нераз ходив він похо-дом аж під самий Крим, але бувало й так, що разом із татарами він воював Москву. Року 1532, роздратований його наскоками, сам татарський хан приходив із військом і артилерією й обложив Чер-каси, але взяти не зміг. Окрім Остапа Дашкевича історія зберегла імена Предслава Лянцкоронського, старости Хмельницько-го, відомого своїм походом на Білгород (Акерман) в 3516 p.; бар-ського старости Берната Претаича, черкаського старости Семена Полозовича, Криштофа Кмітича. Як прихильники й покровителі козаків, виступають ще в кінці XV в. сам київський поєвода Юрій Пац, черкаський намісник князь Богдан Глин-ський, київський воєвода князь Дмитро Путятич. Про них скла-лися легендарні оповідання, які були занесені на сторінки козацьких