Всіх їх перевищує своєю славою князь Дмитро Вишневецький, по народньому Байда, що дійсно був видатною людиною хоч і з великим авантуристичним нахилом. Він появляється в 1550-х роках як організатор і ватажок козацького відділу, з яким він во-ював татар. Розгнівавшись за щось на великого князя, Вишневецький хотів було перейти до турків, але Жигимонт-Август II його вдержав і доручив тримати сторожу на острові Хортиці нижче порогів. Ви-шневецький укріпився там, і сам хан "не міг його звідти вибити. В 1566 p. Вишневецький взяв участь в поході на Крим московського війська, а скоро потому й просто таки перейшов на службу до мо-сковського великого князя. В 1558 p. на чолі московського війська він робить новий поход на Крим і доходить аж до Перекопа. В 1561 p. ми бачимо його знову в литовському підданстві й на острові Хор-тиці. В 1563 p. Вишневецький вплутується в молдавські справи (може бути, в надії здобути собі молдавський трон), воює тут з своїми ко-заками, але попадає в полон до турків, і його страчують в Царьгороді. Доля Вишневецького зробила глибоке вражіння на тогочасне українське суспільство, про його зложено пісню, яка збереглася в устах народу на всім просторі української етнографічної території.

До певної міри пішов по стопах Байди-Вишневецького другий титулований ватажок козаків, князь БогданРужинський, також оспіваний в народніх піснях. Як «гетьман низових козаків», він кіль-ка разів ходив у походи на Крим і 1577 p. склав свою голову під Аслан-Керменом при усті Дніпра.

Хортицьке укріплення, так звана «Січ», або деревляна фортеця, послужила зразком і прототипом справжніх запорозьких «січей», які дійсно виникають трохи згодом і служать базою й осередком нової козацької організації, що формувалася вже не на старих місцях по-над середнім Дніпром, а серед дикого степу нижче порогів, віч-на-віч з татарами, далеко від контролю й втручання королівської адміністрації.

Запорозька січ — це вже чисто військовий табор. В ній нема іншого населення окрім козаків. Жінки туди зовсім не допускалися. Козацька громада була організована тут на подобу якогось напівчернечого, панів-лицарського ордену, виробила собі помалу своєрідні звичаї й закони, пристосовані до суворих умов постійної війни. В 1580-х роках за порогами вже існує така Січа, і біля неї купчаться козаки, яким, так би мовити, тісно жилося в «городах» десь у Каневі або Черкасах, »під оком королівської адміністрації, під її кон-тролем. Тут, за порогами, козаки підпорядковувалися лиш своїй стар-шині, яку сами з поміж себе вибирали. Вони жили в дуже суворій обстанові, мешкали в простих куренях, плетених з хмизу й вкритих від дощу конячими шкірами, часто терпіли голод і всяку недостачу. Вічна небезпека й суворе життя виробляли у низових козаків своє-рідний аскетичний погляд на життя, призирство до його втіх та роз-кошів. Хоча щасливі походи збагачували запорозьке товариство не раз дуже коштовною здобиччю, але тут серед пустині, далеко від осілого людського життя, яку вагу могли мати багатства її скарби? Тільки одбиті у ворога коні та коштовна зброя могли тішити суво-рого козака-низовця. За тс «в цій низовій пустині, каже Куліш, гні-здилася та воля, що давала козакові його вічний епітет. В ці степи приходили козаки для звіриних і рибних ловів не тільки з польської України, але й з московського Дону. Тут, далеко від усього шля-хетського, зложилося козацьке братство, де всі були рівні, і ватажок, наділений диктаторською владою, носив одежу, однакову з кожним іншим, а убратись в дорогі шати не вважалося за хвалькуватість і пиху тільки тоді коли ці шати були власною рукою зняті з убитого турчина або татарюги. Це добровільно вбоге братство заснувало славну Запорозьку Січ, де переховувався військовий припас козаць-кий, була лицарська школа козацької молоді, і куди ніяким чином не моїла бути допущена жінка. Запорожжя було притулком і, так би мовити, загальним огнищем всього козацтва, і тому все козацьке військо, де б воно не пробувало, називало себе Запорожським. На Запорожжя пізніше посилали військові й промислові козаки свої скарги на утиски від панів та їх орендарів; з Запорожжя приходили на Україну местники для розправи з так званими душманами, себто душителями народу Запорожжя було, так би мовити, капітулою козацького лицарства: що воно рішало, на тім ставав увесь козаць-кий народ я.

Литовське, а пізніше польське правительство, спочатку стара-лося тримати козаків під контролею своєї провінціяльної адміні-страції, а далі робило спроби організувати зпоміж козацької маси особливі відділи; які б перебували на державній службі, діставали від державного скарбу платню і підлягали призначеним від уряду властям. Цим способом думалося тримати козаків в руках і не до-пускати до своевільних вчинків.

Первісна історія козаччини довгий час була взагалі овіяна ту-маном легендарних переказів і доволі фантастичних уявлень, які дуже рано здобули собі місце на сторінках творів письменників XVІІ-XVІІI століть, і були пізніше канонізовані українською історіо-графією доби нашого національного відродження на початку XIX віку.