сила Запорожжя для народних мас України протягом декількох століть його існування? Д. І. Яворницький підійшов до правильних оцінок цього соціального феномену. «Запорожье,— писав він,— всегда имело глубокое значение во всей внутренней жизни южнорусского народа и его внешних отношений; оно было отпечатком его заветных стремлений, хранителем его политических и общественных идеалов и всегда служило для южнорусского народа живим предвозвестником свободы и равенства, мужества и храбрости, живим протестом против насилия и рабства. На Запорожье всегда опирались в критические моменти величайшие из малороссийских деятелей. Запорожье, наконец, всегда было ядром военних сил всего южнорусского народа» (Т. 3.—С.395).
Справді, головним і визначальним в цьому явищі було те, що Січ, незважаючи на проникнення в її суспільну тканину феодальних відносин, не знала кріпацтва і однієї з найтяжчих форм соціальної експлуатації — пан-щини. Слово «козак» асоціювалось у свідомості селянина з волею і незалеж-ністю від пана. Жорстоко експлуатований, зведений до становища раба, кріпак бачив перед собою суспільний ідеал — земний і реальний, а не той, що існував на сторінках біблійних писань. Ось чому, незважаючи на пересліду-вання, смертельну небезпеку, загрозу опинитись в татарському полоні, багатотисячні маси народу — вихідці із найрізноманітніших станів, постійно поповнювали ряди запорожців. По суті, це був невичерпний резерв людських ресурсів.
У відтворенні історії України другої половини XVII — початку XVIII ст. Д. І. Яворницький головну увагу приділив політичному аспекту подій. Тим часом істотним фактором, який впливав на співвідношення соціальних сил і справив помітний коригуючий вплив на історичний процес, стала могутня хвиля антифеодальної боротьби народних мас — селян, рядового козацтва, міських низів. Гострі соціальні мотиви були властиві виступу 1657—1658 pp. під керівництвом полтавського полковника М. Пушкаря і кошового отамана Я. Барабаша, переяславському повстанню 1666 p., заворушенням, виклика-ним укладенням Андрусівського договору про перемир'я між Росією і Польщею (1667). В 1663—1665 pp. мав місце масовий виступ селян і козаків під проводом І. Поповича, 1. Сербина, І. Децика, В. Дрозденка на Правобе-режжі 1<. У 80-х роках в районі правобережного Подніпров'я виникла нова хвиля визвольної і антифеодальної боротьби народних мас. Дії козацьких полків очолювали С. Палій, Самуїл Іванович (Самусь), З. Іскра, А. Абазин. Характерною особливістю цих виступів було те, що в них саму активну участь брали запорожці.
Видатними подіями, які справили істотний вплив на суспільно-політичне життя України, були селянські війни в Росії 1667—1671 pp. під керівництвом С. Разіна і початку XVIII ст. під проводом К. Булавіна. Цікаво, що обидва керівники прагнули налагодити тісні зв'язки із Запорозькою Січчю. Як свідчить великий документальний матеріал, С. Разін спільно з кошовим отаманом І. Сірком готував план, «...чтобы потому ж шли к ним о том, что будто ево, Стеньку с товарищи, и их запорожских казаков хотят бояре сводить з Дону и из Запорог». Підтвердженням тісних політичних контактів між Доном і Запорожжям є те, що частина "прельщений» С. Разіна і його отаманів написана від імені «Великого войска Донского и Запорожского». Більш значну увагу на сторінках праці приділено викладу подій, пов'язаних з повстанням під керівництвом К. Булавіиа. Але питання про характер, політичну спрямованість, соціальний склад повстанських загонів, завдання і мету повстанців та роль в цих подіях Запорозької Січі практично залишились поза увагою автора.
Все життя, неви-черпну енергію, запал душі Д. І. Яворницький віддав вивченню цього складного соціального явища. В його працях чимало неоднозначних, супе-речливих тверджень, не завжди вистачає критичного ставлення до джерел. Але головне в іншому — в умовах, коли на сторінках багатьох наукових видань того часу домінували офіційні погляди і концепції, Д. І. Яворницький показав справжні місце та роль Запорозької Січі не тільки в історії українського, але і інших європейських народів. В цьому і полягає пізнаваль-на і наукова цінність творчого доробку вченого як історика.
Висновок.
У всіх козацьких літописах є одна особ-ливість: їх автори відтворювали дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за Їх уявою. Про це влучно сказав І. Франко:
"Власне в козацьких літописах Самовидця, Граб'янки, Величка і їх наступників і компіляторів, таких як Боболинський, Лукомський, Рігельман і т.п., було б інтересно прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед ними правди-ву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широ-ких масах народу: аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів... Отся грандіозна конструкція Хмельниччини, конст-рукція більше літературна, аніж історична, бу-ла... головною заслугою козацьких літописів".
Література.
Борисенко В. Й. Курс української історії. - К., 1996
Голобуцький В. Запоріжське козачество. - К., 1967.
Грушевський М. Історія українського козацтва. - К., 1992.
Крип‘якевич І. Я. Історія запорозьких козаків. - У 3-х Т. - К., 1992.