прикордонню за участю союзників – українських козаків [6; 386]. Реалізація цього плану зіштовхувала Україну з Москвою, що мало б для української справи катастрофічні наслідки. Сам задум походу випливав із давно виношуваної Іслам-Гіреєм ідеї широкомасштабної акції проти Москви [3; 235-260], а потужним підштовхувачем були власне морські походи донців [5; 314-315].
В.Сухоруков слушно зауважував, що, маючи в руках такий вагомий важіль, як необхідність для Б.Хмельницького участі татар у військових діях проти Польщі, Іслам-Гірей покладав на запорожців велику надію. Хан прагнув використати українського гетьмана для унеможливлення морських походів із боку донських козаків [3; 263]. Дослідник звернув увагу на курсування між Чигирином та Доном послів, на заклики Б.Хмельницького до Війська Донського з приводу припинення антикримських дій, на погрози гетьмана пристати на вимоги Іслам-Гірея [5; 323, 331]. Не залишилося поза увагою і висунення козацького загону під орудою генерального осавула Дем’яна Лисовця та Юрія Хмельницького до р. Міус. При цьому В.Сухоруков оперує числом учасників походу 5 тис чол., котра, як довів В.Брехуненко [3; 316], є найімовірнішою.
Насамкінець, В.Сухоруков увів до наукового вжитку факти, які віддзеркалюють зміну позиції Б.Хмельницького відносно кримсько-донського клубка протиріч. Зокрема, йдеться про заяву українського посла в Криму Семена Савченка (1653) про неприпустимість організації походу на Дон та про здійснення в 1655 р. українськими та донськими козаками облоги Азова, щоправда, невдалої .
Як бачимо, В.Сухоруков пунктирно (наскільки це дозволяла сформована ним джерельна база) окреслив деякі нові, невідомі на час укладання “Історичного опису…”, але перспективні для подальших досліджень аспекти Національно-визвольної війни. Крім того, значущість внеску дослідника підвищується тим, що він опублікував витяги використаних ним джерел, у тому числі вперше оприлюднив лист Б.Хмельницького до Війська Донського від 30 березня 1630 р. А отже дослідник указав на можливі напрямки архівної евристики. Принагідно не можна оминути й того факту, що порушених В.Сухоруковим ділянок стосунку Чигирина до Війська Донського в історіографії ХІХ – початку ХХ ст. торкалися (і теж побіжно) лише В.Соловйов та А.Савельєв [8; 547-548]. Навіть М.Костомаров та П.Куліш обійшли увагою, хоча й були безпосередньо причетні до публікації в рамках серії “Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России” (СПБ.,1861. – Т.3.) низки дотичних джерел, на які, зрештою, зіперті уривкові судження В.Соловйова. У подальшому після ваговитого внеску М.Грушевського та О.Гермайзе [9; 35-37, 52] взагалі взяло гору відверте ігнорування конфліктного боку українсько-донських взаємин середини ХVІІ ст., попри те, що саме він був основним наповнювачем цих взаємин. І тільки останнім часом намітився відхід від такої шкідливої позиції.
ЛІТЕРАТУРА
1. Болтин И.Н. Примечания на историю древния и нынешния России Г.Леклерка. – СПб., 1788. – Т.1.
2. Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России. – К.,1993. – С.142-156; Ригельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію, її народ та козаків. – К.,1994. – С.139-150.
3. Брехуненко В.А. Стосунки українського козацтва з Доном у ХVІ – середині ХVІІ ст. – К.-Запоріжжя, 1998.
4. Сухоруков В.Д. Историческое описание земли Войска Донского. – Новочеркасск,1867. – Т.1.
5. Сухоруков В.Д. Историческое описание земли Войска Донского. – Новочеркасск,1872. – Т.2.
7. Новосельский А.А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине ХVІІ века. – М.-Л., 1946.
8. Савельєв А. Трехсотлетие Войска Донского. Очерки из истории донских казаков. - СПб.,1870 . – С.11; Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – М.,1961. – Кн.5.
9. Гермайзе О. Україна та Дін у ХVІІ ст. // Записки Київського інституту народної освіти. – К.,1928. – Кн.2. – С.158-165; Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.,1996. – Т.8. – Ч.2.