Реферат на тему:

Козаки-некрасівці на Дунаї. Кінець XVIII - перша третина XIX ст. 

Некрасівські козаки - одна з найцікавіших груп донського козацтва, складна історія якої привертає увагу дослідників завдяки своїй військово-соціальній і конфесійній своєрід-ності. Внаслідок цього (політична та релігійна опозиція Російському уряду і офіційній церкві) нащадки "верхових" донців потрапили на Ку-бань, а потім через складні міграції, які мали місце протягом XVIII - XX ст., некрасівські спільноти з'явилися у багатьох місцевостях Причорномор'я (Добруджа, Мала Азія, Анато-лія, Кавказ тощо). Замкнені громади некрасі-вського козацтва, незважаючи на різноманіт-не оточення (турки, українці, болгари, молда-вани, румуни, грузини та інші народи) зберіга-ли яскраво виражену самобутність (російську мову, багато південно-російських компонентів традиційно-побутової культури і старообряд-ницьку релігію як основу свого світогляду та суспільного устрою).

Генетичні витоки цієї етноконфесійної групи донського козацтва слід шукати у подіях козаць-ко-селянського повстання 1707-1709 рр., яке очо-лював отаман К.Ф. Булавін. Після його загибелі (1708 р.) частина козаків під керівництвом одно-го з соратників К. Булавіна - отамана Єсаулівсь-кої станиці (?) Гната Федоровича Некрасова (1660-1737(?)) втекла з Дону на Кубань. Саме там на території, яка знаходилась під владою Туреч-чини, ці козаки створили оригінальну "козацьку республіку". Козацтво того часу, яке сучасні російські дослідники відносять до Кубанського козацтва першої формації, складалось з власне некрасівців (тобто втікачів з Дону 1708-1709 рр.), а також із уже існуючих на Кубані козаків-старо-обрядців, які сюди потрапили в 1667-1672 рр., 1688 р. під керівництвом Л. Манацького, а також у 1691 р. Крім того, до складу цих козаків пост-ійно залучалися нові втікачі з Дону та інших ра-йонів Росії.

Саме в цей період, до загибелі Г. Некрасова, на Кубані сформувалися специфічні назви цієї групи козаків - ендонім (некрасівці) і екзонім (зовнішні назви: Кара-Ігнат ("чорні ігнати", но-гайці так прозвали їх за чорні кафтани) і Ігнат-козаки (турки - на честь їхнього отамана; доречі, частина некрасівців у Малій Азії в XIX ст. від турків отримали ще одну близьку назву - "Ін'ат-козаки" - "вперті козаки"). Цікаво те, що всі ці назви містять у собі згадку про першого отамана (тобто є антропонімами). Можливо, що значну роль у формуванні назви групи зіграв кодекс зви-чайного права - "ЗаветьІ Игната", навколо яко-го і відбувалися процеси внутрішньогрупової консолідації, а також сепарації від загального ма-сиву росіян і козаків (не кажучи вже про функцію міжетнічної диференціації).

Загалом, історія некрасівських козаків може бути розподілена на такі етапи:

1) 1708-1740 рр. - формування некрасівського козацтва на Кубані;

2) 1740-1770 рр. - переселення більшості з не-красівців до пониззя Дунаю;

3) 1770-1815 рр. - життя на Дунаї, активна інтеграція з ще однією групою росіян-старооб-рядців (липованами); бійки з задунайцями за ду-найські лови; соціально-політична диференціація серед некрасівців, внаслідок якої частина з них потрапила до Малої Азії, а інша - до Буджака (російського лівого берега Дунаю);

4) 1815-1864 рр. - заключний етап існування некрасівських козаків у низці регіонів (Добруд-жа, Мармурове море, Мала Азія - Туреччина; до 1830-х рр. на російських землях).

Протягом подальшого розвитку кінця XIX -XX ст. більшість з колишніх некрасівців повер-тається до Росії. Остання рееміграція мала місце в 1962 р., з о. Майнос (Туреччина) переселилося 999 нащадків некрасівців до Ставропольського краю.

Будучи втягнутими в складні політичні ігри урядів та представників суспільних рухів XVIII -XIX ст., некрасівські козаки приверталу увагу різних осіб - мандрівників (Г. Боскович, В. Гамільтон, Я.Л. Смирнов, В.П. Щепотьєв), письмен-ників (І.С.Аксаков, В.Г. Короленко), чиновників (наприклад, І.П. Ліпранді), політичних діячів (по-ляк М. Чайковський (Садик-Паша), російський емігрант В.І. Кельсієв). Всі вони залишили бага-то цінних і унікальних відомостей про історичні події, устрій та культурно-побутові особливості некрасівців у різні часи і в різних районах їхньо-го мешкання. Ці моменти заслуговують окремої уваги, ми лише коротко зупинимося на історії наукового вивчення некрасівців.

Початок дослідженню некрасівців поклали два відомих вчених. Перш за все, це О. Рігельман, який звернувся до раннього етапу в історії козаків-некрасівців на Кубані в одній зі своїх уза-гальнюючих праць. Іншим дослідником був А.О. Скальковський, який на підставі архівних джерел, створив хоча і невеликий, але змістовний нарис історії некрасівців5. Головну увагу він приділяв дунайському періоду, а також обставинам пере-селення частини некрасівців на російський берег Дунаю. Пізніше ці сюжети увійшли до загально-відомих праць вченого, присвячених історії Но-воросійського краю та Бессарабії.

Однак слід зазначити, що прихильність до офіційної ідеології А.О. Скальковського вплину-ла на його оцінку як некрасівських козаків вза-галі, так і окремих моментів в їхній історії. Вони залишалися до нього "повстанцями" та "розколь-никами". Мабуть тому в його роботі слабо ви-світлені ті складні процеси внутрішньогрупової диференціації кінця XVIII - початку XIX ст., внас-лідок якої частина некрасівців повернулася до Ро-сійської імперії.

Найбільш повну історичну картину стосовно некрасівців зміг створити наприкінці XIX ст. інший талановитий дослідник - П.П. Королен-ко. У його роботі розглянуті сюжети походжен-ня та формування цього козацького об'єднання, головні етапи і тенденції його розвитку, особли-вості різних зон проживання, взаємини з уряда-ми Європи, а також з навколишнім населенням.

Того самого часу з'явилося ще декілька робіт, в яких автори звертаються до окремих аспектів життєдіяльності некрасівців. Наприклад, це ро-боти Хведіра Вовка, який збираючи матеріали з історії Задунайської Січі не міг обійти увагою сюжети взаємин між задунайцями та некрасівцями у пониззі Дунаю протягом кінця XVIII - по-чатку XIX ст. В його роботах ми знаходимо цікаві етнографічні описи особливостей побуту