Слід вказати, що на правому березі Дунаю некрасівські громади проіснували до 1864 р., коли їхнє особливе положення в Турецькій імперії було скасовано. Протягом останнього півстоліття серед некрасівських козаків Добруджі посилюється соц-іально-економічний розпад общин-артілів рибалків, збільшується роль землеробства. Навіть останнім отаманом добруджанської гілки некрасівців був Йосип Гончар, купець за походженням.

Взагалі, можна казати про те, що некрасівці були однією зі своєрідних груп козацтва в При-чорномор'ї. Вони протягом XVIII - першої поло-вини XIX ст. створили цілу низку своїх поселень, в яких можна було простежити оригінальний ко-зацько-старовірський лад. Використовуючи цю групу козацтва у своїх політичних іграх, держа-ви (Турецька та Російська імперії) ускладнювали процеси внутрішньогрупової консолідації, а та-кож взаємини з іншим населенням. Найбільш тривало, внаслідок толерантності уряду Туреч-чини, власне некрасівські архаїчні елементи збе-рігалися у побуті, устрої та світогляді анатолійської гілки козаків-некрасівців. їхні сородичі на Дунаї і Добруджі скоріш ніж вони були втягнуті і з політичну, і в конфесійну боротьбу, а також у нові соціально-економічні відносини. Усе це й зу-мовило більш швидку втрату ними рис некрасівсь-кого побуту (1830-1840-ві рр. - у Російській імперії; 1850-1860-ті рр. - у турецькій частині Подунав'я).