Підчас турецької війни 1735-1738 рр., крім 50.000 українського суходільного війська, брали участь у війні морські козаки, підчас облоги Козлова (Євпаторії), Балаклави і Кафи, обслуговуючи ,,російську фльоту". В 1736 р. при здобуванню Бахчисараю брало участь 16.000 гетьманського війська і 4.000 запорожців.

Рівно ж здобуття цілого українського Причорномор'я і Криму в кінці XVIII стол. Було заслугою головно українського війська, тоді як московські частини йшли переважно по слідах українських козаків. Після ліквідації Запоріжської Січі, російська імперія, передбачуючи війну з Туреччиною, мусіла в 1776 р. наново організувати чисто українське військо з українською старшиною і цілим запоріжським укладом. В 1784 р. створено Бозьке козацьке військо, згодом назване Славним чорноморським військом, під проводом військового судді на Запоріжжі полковника Антона Головатого. Власне, заслугою цього війська було здобуття сильних твердинь, будованих французькими і голяндськими інженерами на острові Березані, Очакова, Кінбурна, Гаджибея (Одеси) і взагалі цілого Чорноморського побережжя й Криму в роках 1783-1790.

В 1774 році було проголошено ,,незалежність" Криму, а фактично відділення від Туреччини, а в 1783 р. ,,приєднання" Криму до Російської імперії. Перші кораблі, в „Ахтіярській" затоці коло Херсонесу, як першої військової бази російської імперії, складалися виключено з Дніпрової і Озівської фльотилії під керівництвом запорожців. В 1789 р. Чорноморська фльота в Севастополі, що складалася з 4 великих та більшої кількости менших кораблів, теж обслуговувался бувшими запорожцями. Офіційна реляція Потьомкіна з дня 19 липня 1788 подає, що при здобуванні Чорноморського побережжя, Чорноморська фльота складалася „з 200 менших гребних суден, в кождому по 60 запорожців"... І далі... „цими суднами керують запорожці, котрих тепер є 20.000, на чолі з їх отаманом Сидіром Білим". (Записки Одес. Т-во іст. і старов., т. VIII, ст. 223). В 1789 р. ця фльота запорожців цілком розбила турецьку фльоту під Кінбурном і Херсоном і так остаточно і назавжди відтято від Туреччини ціле українське Чорноморське побережжя і Крим.

Не зважаючи на те, що російський уряд старався передавати всі новоздобуті землі своїм, „дворянам" і заселював порожні степи чужинцями, все таки природня кольонізація Причорномор'я і Криму українцями в кінці XVIII і поч. XIX стол. була дуже інтензивна. Також прит. зв. „транслянтації" (примусове виселення) запорожців і Чорноморського війська (з українців) на Кубань після закінчення війни з Туреччиною, що сталося в 1792 р., частина українських козаків була переселена на побережжя Криму для охоронної служби.

Товарообмін поміж Україною і Кримом особливо посилився в кінці XVIII стол. Українські чумаки везли на Крим хліб, залізо, ліс та інш. і вивозили з Криму сіль та східні вироби і продукти, причім ініціятива належала українцям. Про цей товарообмін особливо інтересний опис подорожі Гільденштедта 1771-1774 рр.

Російська окупація Криму маркантно позначилася 1796 р., коли від селян було відібрано землю і роздано московським ,,дворянам". Ціле населення закріпачено і жорстоко експльоатовано, як це признає і „Больш. Совет. Енцикльопедія" (том 35, ст. 306-318).

При обсаджуванні Криму московськими частинами війська, було пороблено таку руїну всіх міст і всіх пам'яток архітектури і мистецтва, які перевищують погроми всіх кочовиків разом, що переходили через Крим. Англійський подорожник Е. Д. Кларк, професор Кембриджського Університету, побувавши в Криму і зокрема в Херсонесі в 1812 р., писав:

„Руїни Херсонесу були ще тривалі і були ще скрізь навіть двері будов... Але як прийшли росіяни, все було відразу здемольовано". Кларк на власні очі бачив, як москалі закладали міни під античні храми, гаками розтягали мармурові бльоки каменя, роблячи це систематично на наказ згори! Про Бахчисарай пише: „росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнування, знищили цілковито цю столицю". В Керчі „Зрівняли з землею 500 будівель", замість того спромоглися побудувати „коло тридцяти вбогих бараків"...

Не краще виглядала справа з археологічними розкопами і дослідженням пам'яток, коли шукаючи за дорогоцінностями, російські „гробокопателі" руйнували могильники і цілі надземні будови. Під час будування доріг, військових споруд і „модерних" домів, розбирали дорогоцінні пам'ятки архітектури античних і старохристиянських часів. І так з веилчезних мистецьких скарбів Криму тепер майже нічого не залишилося, особливо з надземних частин будов.

Відношення російської адміністрації до духових цінностей місцевого населення перевищувало найбільше дикунство. В 1833 році, за наказом „Таврического" губернатора від татарського населення Криму було відібрано і спалено всі старовинні рукописи, записи і рукописні книги. Обмеження, переслідування і нищення татарських шкіл, освітних і культурних товариств та інституцій — це окрема сторінка історії російської адміністрації в Криму, повна нечуваного варварства. Все це робилося всупереч Маніфесту Катерини II з дня 8 квітня 1783 р. (рік обсадження Криму), яка клялася ,,за себе і своїх спадкоємців" дати татарам подібні права з іншими „нашими подданими" і запевняла „свободное отправление со всеми законними обрядами пребудет неприкосновенно". Винищуючи татарське населення Криму, російський уряд населював Крим різними чужими народами — італійцями, німцями, болгарами, македонцями, вірменами та інш., тоді як міста і купілеві місцевості обсаджував російською адміністрацією та іншим напливовим елементом