За приблизним на 1784 рік штатом до складу дивізіону татарського війська входило 17 офіцерів: один майор (300 крб. на рік), два ротмістри (по 200 крб. на рік), два поручики (по 150 крб. на рік), два прапорщики (по 120 крб. на рік) та 10 наказних отаманів, які одержували на рік по 40 карбованців. Назва останньої старшинської посади у дивізіонах свідчить на приналежність загонів до козацьких військ Російської імперії. Щодо відсутності у складі війська священиків, то про причини цього вже йшлося вище. Таким чином, разом з 190 рядовими козаками, яким на рік сплачувалось по 35 карбованців, до складу одного дивізіону мало входити по 207 чоловік, а до складу всіх п’яти — 1.035 козаків. На їх утримання щороку уряд планував витрачати по 41.450 карбованців [2; 136].

На сьогодні можна стверджувати, що незважаючи на факт участі російської військової і цивільної адміністрації у створенні Кримсько–татарського війська, до складу його загоніввходили лише кримські татари. Саме це можна вважати певною особливістю, що відрізняло це військо від решти козацьких формувань півдня України. Всі офіцери і більшість наказних отаманів у дивізіонах були з числа молодих мурз, які представляли відомі родиниКриму. На червень 1784 року було сформовано вже три дивізіони. На чолі першого урядом було призначено ротмістра Мустафу Мурзу Кіятова, на чолі другого — майора Абдулу Вєліча; третім дивізіоном командував майор Батир ага Кримтайський [4; 3].

Матеріали по історії війська, які використовував автор дослідження, не дають можливості докладно прослідити діяльність формування у період між його створенням та початком 1787 року. Можливо лише припустити, що протягом цих років існувала лише основа дивізіонів, до складу якої, ймовірно, входила старшина та невелика частина козаків. Це було пов’язано з відсутністю у російських військових нагальної потреби у цих загонах та певними побоюваннями заворушень серед озброєнних татар, особливо зважаючи на те, що минуло небагато часу після анексії Криму Російською імперією.

Однак уже під час подорожі Катерини ІІ Новоросією князь Г.О.Потьомкін наказав полковнику Горічу переобмундирувати татарські загони. Військові Таврійських дивізіонів одержали нові чекмені (каптани) та шаровари (штани) — все це було пошито з чорного сукна.

Перший дивізіон зустрів кортеж імператриці 19 травня 1787 року в Перекопі і, розділившись на партії, супроводжував його до зупинки у Айбари. Наступного дня татари першого дивізіону супроводжували Катерину ІІ до Бахчисараю, де на той час вже було вишикувано 2–й та 3–й дивізіони Кримського татарського війська. У 15-ти верстах від міста кортеж очікували молоді мурзи і беї Криму, що разом з татарськими військами, напевно, мало символізувати прихільність населення півострова до Росії [4; 4].

Наприкінці 1787 року Таврійські дивізіони зазнали реформування. Автори, що писали історію війська не дали жодного пояснення цьому заходу російського уряду. Згідно з реформою з трьох татарських дивізіонів утворювалося лише два, причому склад одного дивізіону було просто розіслано по домівках [4; 3].

Ці зміни співпали з початком російсько–турецької війни 1787–1791 років, що примушує нас шукати причини реформи саме у зв’язку з цією подією. Скорочення чисельності Кримсько–татарського війська за складних для Росії військово–політичних обставин виглядає не логічним, адже оборона півострова вимагала мобілізації великих військових сил. Звичайно можна припустити, що реформа мала укомплектувати дивізіони найкраще спорядженими та підготовленими козаками, а решту відправити по домівках, зобов’язавши працювати задля утримання цих загонів на військовій службі. Однак, на нашу думку, причина скорочення чисельності дивізіонів і скорочення кількості озброєних татар полягала і в тому, що російський уряд не був повністю впевнений у лояльності кримських татар. Це стосувалося навіть тих, хто склав присягу на вірність Росії.

Напередодні війни з Росією зовнішньополітичне становище було надзвичайно сприятливим для Оттоманської Порти, яка могла розраховувати на активну підтримку з боку антиросійської коаліції, до якої входили майже всі країни Європи, крім Австрії.

Туреччина розпочала бойові дії 21 серпня 1787 року нападом на російську фортецю Кінбурн. За планом ведення війни, після здобуття Кінбурну турки планували захопити Херсон, а потім — відновити свій контроль на Кримом. Щодо Росії, то остання не мала досить сил для захисту півострова у випадку проведення ворогом великої десантної операції; при цьому багато хто з російського керівництва бажав взагалі вивести російські війська і віддати Крим без бою. За цих обставин перебування у складі російських військ озброєних татар вважалось не лише недоцільним, а й небезпечним.

Першими заходами російського уряду по забезпеченню оборони півострова були: 1) переселення татар, які мешкали у приморській зоні за перевали гірського Криму (1787 рік); 2) конфіскація зброї у татар (1788 рік); 3) озброєння кримських християн (1788 рік) [3; 54].

Вже на початку війни в Криму поширились різні чутки, які турбували російський уряд — про скоре виведення російських військ з півострова, про скупчення озброєних кінних татар в різних селищах і про очікування ними турецького десанту [3; 57–58]. Для того, щоб уникнути заворушень з боку татар, останніх було поставлено під нагляд призначених російською адміністрацією осіб і зобов’язано на ніч залишати свої селища і відходити від них на 15-верстну відстань [3; 55]. Таким чином, саме невпевненість російського керівництва у лояльності кримських татар, зокрема озброєних військових Таврійських дивізіонів, призвела до скорочення кількості Кримсько–татарського війська на початку війни