Через деякий час після Берестейської унії виникли й унійні братства. Хоч їх статути переважно передбачали повне підпорядкування духівництву, тим не менше, ряд братств довго зберігав засаду виборності священиків парафіянами. В окремих випадках протистояння православних і унійних братств спонукало обидві сторони активізувати культурно-освітню діяльність, підвищувати її рівень. Позиція братств відігравала певну роль і у протидії тій частині ієрархії, яка прагнула латинізації обряду унійної церкви. Те, що братства внесли своєрідний дух змагання в життя православної та унійної церков, сприяло підвищенню рівня релігійного життя, культурно-освітнього руху. Хоч найстарші братства виступали проти унії, їхня діяльність позитивно оцінюється не тільки православними авторами, але й більшістю католицьких вчених обох обрядів.

Національне і культурно-релігійне життя в Києві

на початку 17 ст.

Починаючи з 17-го століття, Київ відроджується і стає одним з провідних духовних і культурних центрів Європи.

Це була хвиля незвичайно важлива в історії українського житя. Київ, що кілька століть пролежав в забутті, все більше й більше забуваючи колишнє своє культурне і національне значення, — раптом відродився до нового.

В XVI віцї це була звичайна собі погранична фортеця, де стояла військова залога, тулилося трохи міщанства й іншого стану людей під охороною замку, і тільки старі руїни, а серед них кілька уцілілих монастирів: в першій лінії славний Печерський, потім Пустинсько-миколаївський (тепер так званий Малий Миколай) і Михайлівський нагадували колишню славу Київа. Але і в цих монастирях вигасала потроху пам’ять колишнього їх культурного значення, книжності та ученості. На архимандритів та ігуменів, як знаємо, попадали люди, які спромоглися заплатити королеві й великому князеві, але їх аж ніяк не цікавили справи наукові й освітні, і величезні матеріальні засоби цих монастирів, що володіли незмірними маєтками, жертвуваними протягом стількох поколінь,—росхапувалися або йшли на сите й пяне життя монахів.

Зведення унії змусило українське громадянство звернути особливу увагу на ті церковні позиції, які ще залишилися в православних руках: треба було вирвати їх з впливів правительства і подбати про те, щоб ці позиції були обсаджені людьми відповідними.

Печорський монастир був найсильнішою, найбогатшою і значить— найважнішою з тих позицій; громадянство звернуло на нього пильну увагу, після того як Никифор Тур оружною рукою оборонив його від нападів уніатів По його смерти (1599) на це місце вибрали ігуменом Єлисея Плетеницького, ігумена монастиря лещинського (на Білорусі), що під час берестейського собору показав себе як визначний і завзятий патріот. Про цього чоловіка мусить бути вдячна память в українськім народі, бо велико заважив він в пізнїйшім українськім житю. Був родом з Галичини, з-під Золочева. з дрібної місцевої шляхти; подробиць з його житя майже ніяких не знаємо. Коли дістав ігуменство печорське, був ще чоловік не старий, мав коло 50 лїт. В документах чуємо, як він боронить маєтности монастирські від чужих рук, маємо жалї монахів печорських на нього і иньшу старшину монастирську, що вони „не знать куди подївають монастирські гроші": мабуть Плетеницький зачав уймати трохи видатки на сите і пяне житє черцїв, обертаючи на потреби культурні. Видко, зміркував, що тут під захистом козацького війська, яке знов почало приходити до сили і вже не раз давало поміч київським Українцям в тісних обставинах, можна розпалити нове огнище українського культурного і національного житя Отже заходив ся коло збирання засобів на се.

Коштом монастирським Плетеницкий купує друкарню Балабанів— заведену владикою ґедеоном в його маєтку Стрятинї (коло Рогатина), коли він був посварив ся з брацтвом львівським; потім вона лежала закинена, поки Плетеницький „воскресив друкарню припалую пилом", як каже похвальне слово йому, і перевізши до Киіва, пустив в рух коло р. 1615 (перша книжка вийшла з неї р. 1616). Ще перед тим заходив ся він позбирати до Київа людей книжних, учених, з тих же своїх країв галицьких. В тім часї, коло р. 1615—6 бачимо ми в Київі вже цілий ряд освічених і учених людей з Галичини, як от пізнійший митрополит Іван Борецький (Бірецький, з Бірчі), Захарія Копистинський— учений історик церковний, братанич перемишльського владики.Лаврентий Кукіль, по латини Зизанїй, бувший дідаскал (учитель) львівської школи, славний автор українського словаря Беринда, що працював у Балабанів при друкарні і з нею разом мабуть перекочував до Київа— і богато иньших. Будучи першою особою в православних кругах київських, Плетеницький мав змогу приміщувати своїх учених земляків не тільки в Печорськім монастирі, а і на ріжних иньших духовних позиціях Київа. Разом з сим кружком однодумців, маючи добру заручку у свого земляка і однодумця Сагайдачного, що в тім часї виступає на чолї козацького війська, зачинає Плетеницький в тих роках 1615 6 ширшу культурну і організаційну роботу-саме тодї як Сагайдачний вийшов на гетьманство, може і не перший вже раз.

Разом з тим, як засновувала ся друкарня печорська, завязувало ся брацтво в Київі. Гальшка Гулевичівна, богата шляхтянка київська, жінка маршала мозирського Стефана Лозки, записала свій грунт у Київі на Подолі, де скупляло ся житє київське (бо Старий Город стояв майже пусто). Призначала його на просвітні завдання: на заснованнє монастиря, при нїм школи „длядїтей шляхетських і міських", „гостинницїдля страчників віри православної". Слідом засновано брацтво, котре мало зайняти ся здійсненнєм тих плянів: його „упис" (уставу) списано з кінцем 1615 року, і в нього вписало ся „безчисленно" народу всякого стану, з місцевого духовенства (перед усім з того кружка Плетеницького, що був