певно властивим провідником того діла), також з української шляхти і міщанства. Вписав ся в се брацтво і гетьман Сагайдачний з усїм військом козацьким; тим способом приймало військо нове брацтво й його культурні заходи під свою опіку і прибирало собі право скрізь і всюди виступати його заступником і покровителем. Маючи такого оборонця на місцї, українське громадянство київське не журило ся ніякими властями й сміло й енергічно розвинуло свою культурну роботу, шо сю глуху дїру, якою перед тим був Київ, раптом зробило центром національного українського житя.
Новозасноване брацтво зараз же зєднало ся з фундацією Гулевичівни і на пожертвованім нею ґрунті заснувало брацький монастир Богоявлення і при нїм зараз же заложило брацьку школу. Борецький, бувший дідаскал львівський, став її першим ректором і поїхав зараз до Львова закупити книжок і всього потрібного для школи; мабуть тогож року (1617) почато й науку. Печерська друкарня, відложивши всяку иньшу роботу, спішно випустила часословець, першу тодїшню учебну книгу—„аби вдоволити потребі шкільній в православнім городї Київі", як пише в передмові Плетеницький. Школу ведено за прикладом львівської: про науку в грамотї патр. Теофана читаємо, що вчили тут „грецько-словянського і латино-польського письма". Одною з перших книжок закуплених для науки тутешньої була грецько-словянська граматика видана львівським брацтвом і. взята Борецьким на борг у львівських братчиків. Завдяки помочи київських духовних кругів і шляхецтва та вишколеним уже силам галицьким (львівським) нова київська школа стала від разу сильно. З віршів на похорон Сагайдачного, що читали ся учениками її в р. 1622, бачимо, що вчили ся тут головно дїти міщан київських, київських духовних, також і українських шляхтичів.
Жваво працювала і нова друкарня. Перед тим на Україні перше місце займала друкарня острозька; за рр. 1580—1606 вона видала більше книжок нїж які небудь українські друкарні. Але як умер старий князь Острозький (1608) і Острог перейшов в руки його сина католика Януша, друкарня ся заглохла зовсїм. Нова ж печерська друкарня за пятнадцять лїт (1616—1630) випустила більше книжок, нїж до того вийшло на цілій Україні. Мала великі засоби і добрих, відданих свому дїлу провідників. Заложено для неї свою фабрику паперу, свої робітнї письма (шрифту). Правда, виходили звідти переважно самі церковні книги—алеж у церковній сфері головно обертало ся тодїшнє національне українське житє, як ми вже знаємо, і на сю сторону головно налягав новий учений київський кружок.
Організаційна діяльність нового брацтва також давала себе відчувати. В ворожих кругах зараз оцїнено її: унїатський митрополит Рутський (наступник Потїя) незадовго, пишучи про перешкоди, які спиняють поширеннє унії, головною перепоною вважав отеє київське брацтво „засноване три роки тому". Він нагадував правительственним кругам, шо засновано його без дозволу королівського, тому можна б його закрити. Але у правительства не підіймала ся рука на нього бо за ним стояли братчики з мушкетами, військо Запорозьке з гетьманом Сагайдачним на чолі.
3. Реформи П.Могили та їх наслідки
Стрімкий вітер часу увірвався не лише в соціальний побут, але і в узвичаєний ритм духовного буття. Зовнішніми ознаками перемін стає оновлення буквально на очах двох поколінь церкви й школи, жвавий поступ лише недавно започаткованого власного друкарства, поява нових форм мистецтва і нових способів думання. Гостра релігійна полеміка, що перетворила церковне життя з приватної справи вірних на об’єкт суспільно-політичної уваги, пішла на користь і старій — традиційній і нововитвореній — уніатській конфесіям, підштовхнувши обидві до реформ і впорядкування.
Уніатська церква, очолена з 1613 р. освіченим, розумним і дипломатичним митрополитом Йосифом Велямином Рутським, відмовившись від силових прийомів, характерних для часів архіпастирства Потія, першою переключила увагу на влаштування власного дому. Найпомітнішою акцією на цьому шляху стала реформа чернецтва, проведена 1617 р. з ініціативи Рутського. Зокрема, було здійснено структурне об’єднання монастирів, які віднині за зразком католицьких орденів підпорядковувалися одному виборному настоятелеві — протоархімандритові. Єдине послушництво і однорідність чернечого уставу, окрім зміцнення дисципліни, відкривало шлях до впровадження обов’язкової філософської і богословської освіти ченцівновачків (новіціїв). Це відповідало завданням Василіанського ордену (так стало називатися оновлене уніатське чернецтво), націленого не так на аскетичне самозаглиблення, як на активну освітньо-місіонерську роботу. Оскільки ж духовний і культурний рівень грецької церкви здавна визначався чорним духовенством, з середовища якого, за традицією, виходили всі єпископи, згадана реформа закладала перспективний фундамент для майбутнього піднесення престижу уніатства. Рутський став також ініціатором перших кроків до примирення з православними. Уже з середини 20-х рр. XVII ст., реально оцінюючи ситуацію, за якої в Україні-Русі функціонувало дві паралельні ієрархії, митрополит розпочав обережні переговори з Йовом Борецьким і Мелетієм Смотрицьким, водночас підтримуючи приязні контакти з луцьким владикою князем Афанасієм Пузиною, а згодом — і з Петром Могилою. І хоча спільний синод православних та уніатів, запланований на 1629 р. у Львові, зібрати не вдалося, сама ідея його проведення свідчила про пошуки діалогу. Для поміркованих кіл вихід вбачався у створенні спільного патріархату в Києві, номінально залежного не від Константинополя, а від Риму (з таким проектом універсальної унії, зокрема, восени 1635 р. виступив волинський воєвода князь Адам Сангушко, а в 1645 р. — православний митрополит Петро Могила). Однак пасивність (а почасти й відверта протидія) Римської курії, не зацікавленої у створенні альтернативних церковних структур, не сприяла реалізації цих задумів. Безініціативність наступників Рутського, який помер 1637 р., а далі смерть самого Могили (1 січня 1647 р.)