хан, бажаючи підкреслити загальноросійське верховенство володимиро-суздальського князя, у 1243 р. віддав місто Ярославу Всеволодовичу , що призначив своїм намісником боярина Дмитра Єіковича. У 1249 р., після смерті Ярослава Всеволодовича, право на "Київ і всю російську землю" одержав його син Олександр Невський. Він також тримав у Києві намісника. З 1263 по 1271 р. Київська земля вважалася володінням брата Олександра Невського Ярослава Ярославовича. Однак подібно своїм попередникам він не жив у місті, задовольняючись, очевидно, формальним визнанням його влади з боку київського боярства. В останній чверті XІІІ століття хани тримали в Києві своїх намісників - багатих місцевих феодалів - і нескінченно господарювали в ньому. Періодично з'являлися в місті монголо-татарські загони грабували населення, гнали людей у Золоту Орду.
У першій половині XІ століття в Києві знову з'явилися князі, але по уривчастих зведеннях джерел важко установити хронологічну послідовність їхнього князювання, а також те, чи постійно вони знаходилися в місті до його завоювання литовським феодалами.
У 1362 році Київська земля, у т.ч. Київ, Переяславщина і Подолія, виявилися в руках феодалів Литви. Цьому сприяв перехід на їхню сторону південноруських феодалів, що, підтримуючи Велике князівство Литовське в боротьбі проти татар, сподівалися повернути собі втрачені економічні і політичні права. Включення колишніх давньоруських земель з Києвом до складу Великого князівства Литовського створило визначені умови для їх економічного, політичного і культурного розвитку.
Київщина стала васальним князівством великого литовського князя, що здійснював владу через свого ставленика - київського князя. Ольчерд передав Київщину і Переяславщину у володіння своєму синові Володимиру, що княжив тут з 1362 по 1394 рік. Володимир підтримував політичні зв'язки з північно-східними російськими князівствами і відігравав визначену роль у виступах проти великокнязівської влади.
У 1396 році Київське князівство, власне кажучи, було ліквідовано.
Ліквідація Київського й інших князівств привела до посилення залежності населення від литовських феодалів. Правда і після цього Київська земля продовжувала залишатися окремою адміністративно-політичною одиницею, зберігаючи залишки автономії, особливості в керуванні, визначені права і привілеї, що фіксувалися в спеціальних грамотах.
Використана література
Полонська Н. Історія України. – К., 2001.
Субтельний О. Історія України. – К., 2000.
Словник-довідник з історії України. – К., 1999.